Найкраща війна та, яка не розпочалася
Сунь Цзи

Дуже хотілося, щоб ця публікація стала запізнілою післямовою до подій, що закрутилися були навколо Корсунь-Шевченківського державного заповідника минулого року. Вони вилилися в ряд гострих публікацій у місцевих засобах масової інформації,  та мало не коштували посади директорові заповідника, кандидату історичних наук, кавалеру „Орденів Княгині Ольги” Парасковії Степенькіній. Але чим більше спостережень за подіями українського культурного простору, тим  менше надії, що так просто тут вдасться поставити крапку а чи розставити крапки над „Ї”. Бо ж, зрозуміло, що ресурси культурної галузі, матеріальна база установ, організацій культури, об’єкти історичної спадщини надто часто є ласим нерозподіленим досі ресурсом для учасників чи то первинного, чи то якогось наступного за лічбою накопичення капіталу.  Або просто для розв’язання якихось нагальніших, як здається багатьом при владі, суспільних проблем.

 Минулорічний спалах пристрастей у Корсуні-Шевченківському  - серед цілого ряду  подій на Черкащині, що підтверджують вищесказане. Але, крім того, він дозволяє зробити ще, як мінімум два висновки. Перший: надзвичайно важко зарадити ситуації, в якій бодай один з учасників ладен домогтися „свого” за будь-яку ціну. І другий: варто зважати на дієвість вчасного  інформування про проблему якнайширшої аудиторії.

У Корсуні-Шевченківському зараз ніби спокійно. Під час підготовки цього матеріалу авторові довелося вислухати чимало запевнень у необхідності та реальних зусиллях розв’язати проблему у відповідності до закону. І автор готова покластися на ці запевнення, але вважає за необхідне ще раз повернутися до минулорічних подій, додавши до вже наявної інформації... Ні, на жаль, не коментарі, бо ж більшість моїх співрозмовників чомусь категорично заперечили можливість публічного викладу їхніх слів. Але враження від прочитання офіційних документів, які з’являлися, сподіваюся додадуть деяких деталей для кращого розуміння подій, що вже сталися, і для спроб запобігання тому, чому треба було б запобігти.

Отже першим з наявних документів представимо Лист директора Заповідника П.Я.Степенькіної до т.в.о. (тоді ще) начальника управління культури Черкаської облдержадміністрації В.В.Марштупі від 23 травня 2011 року . Солідний за обсягом документ на 12 сторінках з докладною інформацією про історію, описом рослинного світу, відомостями про правовий статус парку, і, ретельно підібраними витягами із законів України, в межах яких має проводитися будь-яка поточна діяльність, мають плануватися та втілюватися будь-які ідеї на території парку. Серед них і витяг із Закону України „Про природно заповідний фонд України”, у статті 38 якого зазначається: „ Утримання та реконструкція парків-пам’яток садово-паркового мистецтва провадиться за проектами, що розробляються спеціалізованими установами та проектними установами і затверджуються органами у підпорядкуванні яких перебувають парки, за погодженням з центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього середовища – щодо парків-пам’яток  садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення." Що ж спонукало керівництво заповідника, до складу якого входить такий парк-пам’ятка, вдатися до  такого ґрунтовного „лікнепу” для керівництва (подібні довідкові матеріали згодом отримували голова Корсунь-Шевченківської райдержадміністрації, Прокурори Корсунь-Шевченківського району та Черкаської області)?

Варто згадати, що кілька перших місяців 2011-го новосформовані управлінські команди перебували ще в стані переможної після виборчої ейфорії, коли для „будівничих нової Черкащини” і, звісно „нової Корсунщини”, взагалі немає перешкод. Влада повсюди прагнула до самоствердження за першого-ліпшого приводу. І в Корсуні-Шевченківському цей привід з’явився: висловлений кимось жаль за колишнім міським парком культури та відпочинку з атракціонами, концертною естрадою, футбольним полем. Невідомо, чого було більше у тих словах: чи ностальгії за комсомольсько-піонерською минувшиною, молодістю, яка завжди відгукується світлими почуттями. Бо ж причини занепаду парку  та приєднання  у середині 90-х років минулого століття його території (а, фактично, возз’єднання) до земель національного історико-культурного заповідника ні для кого з корсунців не таємниця – у міста просто не стало грошей, аби давати належний лад тій території. І, як відомо, з тих пір становище місцевого самоврядування ані на якому його рівні суттєво не покращилося.  Але ця обставина вочевидь була менш значущою в порівнянні з можливим ефектом від бодай формального, бодай позірного, відновлення того самого ("Імені Леніна")парку. Здавалося для цього треба лише кілька владних вказівок, трохи грошей (благо, в час зміни влади черги підприємців, бажаючих власними гаманцями засвідчити готовність до співпраці з новим керівництвом, завжди подовжується) бригада малярів-столярів, аби стулити лавочки та сцену на місці літньої естради – „співочого поля”, як її назвали,  та вкопати нові стійки для футбольних воріт. Напевно, десь у владних кабінетах, навіть подумки репетирували урочисті промови, щось на кшталт:  „Почути кожного” – це не слова, а справи!”  І можна собі уявити розчарування, коли замість очікуваних оплесків вдячного „електорату” ти раптом чуєш текст отих 12 сторінок довідок, інформацій, цитат із законів тощо. І, разом з тим, згадуєш, скільки обіцянок-запевнень, від свого і не тільки імені понароздавав.

На жаль, ця загалом робоча ситуація призвела не до спроб ділового підходу, вивчення питань, налагодження діалогу, пошуків шляхів рішення, в тому числі й аргументів для громадськості та пояснень і т.п. а до значно простішого способу дій. Районне керівництво, як на мене, просто  „увімкнуло Начальника”, в опозиції до якого можуть перебувати, як усім відомо, або дурні, або... Кандидата історичних наук Парасковію Степенькіну цей „Начальник” ідентифікував як джерело упередженого саботажу своїх дій та намірів і, не довго думаючи, розпочав „нейтралізацію”. Перший публічний розголос став і оголошенням війни – публікація у районній газеті „Надросся” на початку червня підняла питання  про можливу заміну керівника Заповідника. Таке ж питання було підняте і перед новопризначеним керівництвом управління культури Черкаської облдержадміністрації, якому також попервах важливішим здалося втнути щось таке яскраве й гомінке, аніж вникати в тонкощі законодавчих норм.  Усі намагання керівників Заповідника „підвищити кваліфікацію керівництва району та управління культури”, надаючи їм подібні до вищезгаданих письмові та усні консультації, показати їм шлях можливого, законодавчо обумовленого вирішення питання наштовхувалися на рішучу відсіч. Більше того, як засвідчує Повідомлення Парасковії Степенькіної Прокурорам Корсунь-Шевченківського району та Черкаської області 12 липня 2011 р., до заповідника,  зачастили імовірні „інвестори” задуманих райдержадміністрацією будівельно-відновлювальних робіт. звісною ставити до відома директора Заповідника, ці „інвестори” не вважали за потрібне. І якщо для подібної тактики „психологічного вимотування” опонента є пояснення (не)морально-(не)етичного характеру, то для решти дій керівників Корсунь-Шевченківського району скільки-небудь логічних пояснень немає. Дивним виглядає гарячковий поспіх виконати поспішно обіцяне громаді в обхід закону, і ще дивніше – таке беззастережне бажання самоствердження. Хай читачі судять самі: замість спроб виконати вимоги законодавства, зокрема, наведеної вище статті 38 Закону України „Про природно-заповідний фонд України” і пошуків можливості розпочати проектування можливої реконструкції, райдержадміністрація розпочала пошук того, хто б міг підписатися під... порушенням закону, тобто  просто дозволити роботи в Заповіднику. І полетіли звернення до Міністерства Культури, Державної служби з питань національної культурної спадщини, якимось чином до справи підключилося управління в справах сім’ї, молоді та спорту, яке, в свою чергу, звернулося за погодженням на відновлення стадіону на території заповідника до управління культури облдержадміністрації. Питання про побудову-відбудову „Співочого поля” та футбольного майданчика виносили на сесію районної ради, зайнялася ним і обласна рада. 

Керівництво Заповідника залишили поза обговоренням, всякі його спроби хоч якось донести власну позицію були марними – його просто позбавляли слова, по-перше, формально виключивши з числа учасника погоджувальних спроб, по-друге, слова представників Заповідника просто відмовлялися чути. В тому числі й на сесійних засіданнях місцевих рад.  Поодинокі зважені голоси, в тому числі й відповідь на лист обласної ради з обласного управління охорони навколишнього природного середовища, в якому йдеться: „проведення робіт щодо відновлення співочого поля та стадіону можливе за умови розробки проектної документації щодо реконструкції парку в межах площі території благоустрою, яку вони займали, погодженої в установленому порядку”, - здавалося нікому не були цікаві.

Не дивно, що виникли підозри у не зовсім чесних намірах районного керівництва щодо території Корсунського парку. Областю поповзли чутки про виникнення нового „Межигір’я”, розширення земельної ділянки для розташованого неподалік готельно-ресторанного комплексу, та і інших можливих варіантах „ефективнішого” використання території Заповідника. І хто візьметься заперечувати обґрунтованість підстав для таких чуток? Хоч би й опосередкованих?

Звісно, що відповідальність за виникнення чуток і районна, і обласна влада переклали на керівництво Заповідника, політичних опонентів та (на й як же ж інакше!) засоби масової інформації. 

А час ішов до осені і холодів, тобто про якісь будівельні роботи і, відповідно виконання розданих обіцянок вже не йшлося. Блискучий, як видавалося навесні, план демонстрації організаційної спроможності нової влади – не тільки на районному рівні – репався по всіх швах. В питанні робіт на території Корсунь-Шевченківського заповідника в тому числі. Ряд документів, які є в розпорядженні автора дозволяють припустити справжнє шаленство в деяких кабінетах з цього приводу. Ось, наприклад, два листи, які були направлені до Міністерства екології та природних ресурсів з інтервалом в один місяць:

09.09.11 № 311/01-52 на бланку Служби охорони культурної спадщини Черкаської облдержадміністрації:

В місті Корсунь-Шевченківський розташований парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення „Корсунь-Шевченківський парк” (охоронний № 1721/11), взята на державний облік постановою Ради Міністрів УРСР від 29.01.60 №105. Парк знаходиться на балансі Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника. В його межах розташовані стадіон та співоче поле.
Просимо погодити розроблення проекту відновлення зазначених об’єктів (стадіону та співочого поля) з метою рекреаційного використання.

Начальник служби М.О.Суховий

12.10.2011 № 1347/14 на бланку Управління культури Черкаської облдержадміністрації

Управління культури Черкаської облдержадміністрації просить погодити проведення відновлювальних робіт співочого поля і стадіону на території парку у м. Корсунь-Шевченківському, який є пам’яткою садово-паркового мистецтва національного значення (охоронний №1721/11) та належить до об’єктів Корсунь-Шевченківського державного заповідника.

Заступник начальника – начальник відділу охорони культурної спадщини музейної справи та з питань релігій М.О.Суховий.

Можна тільки здогадуватися, чому з фактично однієї й тієї ж структури були направлені суттєво різні за змістом запити. Щоправда, автор має запевнення, що відповідь на ці обидва листи від Мінекології – єдина від 28.11.2011 № 23259/09/10-11, адресована Службі охорони культурної спадщини Черкаської облдержадміністрації, і йдеться у ній про наступне:
 
„Мінприроди не заперечує проти розробки проекту відновлення зазначених стадіону та співочого поля з метою їх рекреаційного використання, за умови дотримання вимог Закону „Про природно-заповідний фонд України” та погодження із землекористувачем, на якого оформлене охоронне зобов’язання”.

І тим самим Міністерство екології ще раз наголосило на необхідності  проведення відповідних проектних робіт, як за три місяці до цього вже наголошувало в листі (30.08.2011 № 16122/09/10-11), адресованому Заповіднику, звертаючи увагу на знайому читачеві статтю № 38 ЗУ „Про природно-заповідний фонд України”: „Міністерство не може дозволити проведення будь-яких робіт на території парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва за загальнодержавного значення без відповідного проекту його утримання та реконструкції”.

Що ж маємо в підсумку?
Купу згаяного часу – рішення ж про початок якихось проектних робіт так і не приймалося, хоча керівництво заповідника погодилося на початок проектування;
Купу негативних емоцій і втрачених можливостей для конструктивної роботи між шанованими інституціями;
Тінь на авторитетові керівників, які дали необдумані обіцянки, не виконали обіцяного і з усіх можливих менеджерських стратегій обрали явно найгіршу: „Я - начальник , ти...”;
Тривогу, бо владні команди, як районні, так і обласні ще більше, зважаючи на наближення виборів, потребують приводів для самоствердження та закріплення на позиціях. У ці весняні дні цілком імовірно, що комусь заманеться воскресити будівельні ідеї в парку Корсунь-Шевченківського заповідника в тому ж вигляді, що й були. І, хто зна, чи „Мінприроди” буде цього року таким же переконливим у своїх листах, як і минулого  (уважний читач вже міг відзначити деякі пом’якшення формулювань в залежності від часу написання та адресата)? 

Тому, незважаючи на наполегливі запевнення різних співрозмовників, в тому числі Управління культури ОДА та Корсунь-Шевченківської райдержадміністрації, що нічого в Заповіднику не робитиметься всупереч законодавству, що докладатимуться всі зусилля аби Заповідник став місцем діалогу та співпраці, а не засобом для задоволення амбіцій, автор вважала за необхідне нагадати про недавно минуле, аби убезпечитися від його повторення в майбутньому. І оскільки немає підстав не погоджуватися з Сунь Цзи, який вважав найкращою ту війну, що не почалася, варто пильнувати будь-яких ознак появи „мілітарних” настроїв.

Фото (з мережі Інтернет): Карта-схема Корсунь-Шевченківського державного заповідника; Палац Понятовських-Лопухіних; пам'ятник містам - охоронцям порубіжжя Київської Русі "Росич"