Чергові ювілейні часові мітки – 70-річчя від дня початку ІІ Світової, а потім і Великої Вітчизняної війни, які відзначені, і 70-річчя від їх завершення, яке відзначатиметься у 2015 році збурюють хвилі уваги фахівців та громадськості до найстрашніших подій ХХ століття та всієї історії людства. А разом з тим і каламуть найрізноманітніших політичних маніпуляцій, що позбавляють спокою малі та великі людські спільноти. Для української спільноти такі маніпуляції чи не найболючіші, бо раз-по-раз вимуровують здавалося непробивну стіну суперечностей між різними точками зору на причини тих подій, в епіцентрі яких опинилася Україна і дії українців, які часто опинялися у ворогуючих таборах. Єдиним виходом видається лише пошук нової інформації, максимальне розкриття всіх причин виникнення тої страшної бойні, намірів та мотивацій осіб, які були причетні до прийняття рішень щодо долі держав та народів у ті часи.

Гарну нагоду для цього дає найстаріший часопис українців закордоння – „Свобода”, яка виходить в США з 1893 року. Співробітники редакції подбали, аби читачі – користувачі Internet -  змогли ознайомитися чи не з усіма числами газети, починаючи від 1-го випуску. Майже щоденний вихід, доступ до інформації, що здобувалася власними кореспондентами та кореспондентами найпотужніших американських видань по всьому світу, і, що дуже важливо, наша мова, перетворює цей архів на справжню „машину часу”, якою може скористатися кожен спраглий історичних розвідок.

І перші ж публікації періоду, який передував нападові гітлерівської Німеччини на Радянський Союз, одразу ж ламає складений десятиріччями радянської пропаганди стереотипи.

На початку квітня 1941-го Німеччина розгорнула шалену пропагандистську кампанію перед початком воєнних дій у Югославії, описуючи, зокрема „сербські звірства над німцями”. Автор інформації зазначає, що   в аналогічний спосіб в 1939-му готувався напад на Польщу. Тоді німці кричали, що поляки готуються захопити Східну Пруссію і  вже йдуть на Берлін. Тепер же серби, наче б то готувалися за два дні бути у Відні. Черговий збройний конфлікт в Європі залишається абсолютно невідомим читачам радянської преси. Здається, що Югославії для Радянського Союзу не існує, незважаючи на укладену угоду про співпрацю. І навіть тоді, коли бої на Балканах розгортаються на повну потугу. А за кілька днів,  як повідомляє „Свобода” 11 квітня,  Черчілль, прем’єр-міністр Великої Британії у своєму виступі в Палаті громад Парламенту на весь світ проголошує: „Німці готові піти на Росію і забрати Україну і Кавказ”. Черчілль, посилаючись на гіркий досвід Югославії, закликає керівництво Радянського Союзу зайняти визначенішу позицію щодо Фашистської Німеччини, остерігаючи: „Поки не запізно”, і називає імовірний термін, коли напад може статися: „ще цієї весни”. Немає ніяких ілюзій у міжнародної спільноти з приводу порядності Німецької держави та її союзників у міжнародних договорах. Про це читаємо ще за 4 дні, в числі від 15 квітня, у коментарі американського кореспондента Роберта Поста на новину про укладення Радянським Союзом угоди про ненапад з Японією: (цитати мовою оригіналу тут і далі) „Не те важне, що є написане на папері, а те, що є в серцю, бо папір  тепер нічого не вартує, коли йдеться про держави „Осі” (прим.  Німеччина, Японія, Італія). Вони його деруть, коли їм подобається і коли їм це вигідно...”

Немає сумнівів, що на самих владних верхах Радянського Союзу все це читали, як читали і повідомлення з утаємниченіших джерел, які попереджали про те ж саме. То чому ж нам досі розповідають про „несподіваність нападу” та нарікають на „віроломство” фашистської Німеччини, коли для всього світу, здається вже ясною була її сутність?
Наступні кілька тижнів інформації – а вона з цієї теми з’являлася практично в кожному числі газети – свідчить, що влада Радянського Союзу досить серйозно поставилася до військової загрози з боку Німеччини. Тим більше, що німці нарощували чисельність своїх армій не тільки поруч з Українськими землями, зокрема в Румунії, а й у Норвегії, що англійські кореспонденти американських видань прямо пов’язують із підготовкою „нападу на Совєти”. А московські, тим часом, передають про підготовку великих маневрів в Україні „пов’язаних із охороною України перед нападом. ”. І про те, що„Сформовані великі відділи в силі пів. мільйона люди, що призначені для охорони краю перед парашутистами і літунами”. А європейські та заокеанські засоби масової інформації вперто продовжують ставити Україну в центр можливого конфлікту між Радянським Союзом і Німеччиною. Ось, що повідомляє кореспондент з  Віші, тогочасного політичного центру  Франції: „На думку дипломатичних кіл, Гітлеру конче потрібна продукція сільського господарства України для забезпечення подальших просувань по Європі, бо там неврожай і загроза голоду”. Кількома днями пізніше публікується повідомлення з Іспанії, де джерело з дипломатичних кіл стверджує, що питання нападу на СРСР Німеччиною вже вирішене.

Першотравневі повідомлення по події в СРСР вже повністю дихають тривогою. Швейцарські кореспонденти пишуть про подальші накопичення віськових сил Червоної Армії в Україні, де до звичних 40 дивізій в спішному порядку були додані ще 20. А ще : „Підготовлені навіть спеціальні препарати і літаки, щоб знищити евентуально весінні засіви в Україні”. Але це тривога для міжнародної спільноти, а для  громадян СРСР з трибуни першотравневого параду у Москві народний комісар оборони маршал Семен Тимошенко запевняє, що Радянська країна готова відбити будь-який напад.
Весь передвоєнний травень позначений подіями, які підтверджують думку, що Москва у своїх діях повністю залежна від Берліна. Продовжуючи величезні поставки сировини і продовольства до свого поки що союзника, СРСР поступається йому в усіх вимогах – видворяє дипломатичні місії Югославії та Греції, укладає угоду з пронімецьким урядом Іраку та висилає тут льотчиків на допомогу проти англійців, відкриває дорогу вільному плаванню німців Чорним морем і знімає всі претензії  по Бессарабії на користь Німеччини. Преса повідомляє, що „натомість Гітлєр обіцяє Сталінови якісь концесії в Персії”. Європа ж тим часом опинившись під владою фашистів починає поринати в голод: про це повідомляють з Данії, Голландії, Франції, Іспанії, про суттєве подорожчання продовольства  - з Польщі. На кінць травня світ політично визначається – свідченням цьому промова президента США Франкліна Рузвельта, причитана ним по радіо, головною заявою якої було: „Америка буде боротися проти гітлєрізму всіма силами!”. А що ж Сталін?

На початок червня стало ясно, що  в своїй міжнародній політиці Сталін та Радянський Союз виявилися цілковитими банкрутами: „Гітлер хоче за всяку ціну більшої допомоги від Росії. Можна сміло твердити, що він натискає на Сталіна безнастання, щоб цей давав потребуючій Німеччині всме більше і більше сирівців. Якщо ті домагання осягнули тепер стан міліарної загрози, То Сталін не має багато шляхів до вибору. Він мусить воювати, або поступитися всьому, чого жадає Гітлєр”. Тоді ж стало ясно і „чого жадає Гітлєр”. А це ні багато ні мало: „повний союз”, включно з правом на доступ до території для проходження військ, та контроль за військовою промисловістю. А ще Гітлер пропонував Сталіну спільне управління Україною. „Свобода” за 17 червня пише, що Гітлерові було всеодно, як називатиметься той політичний устрій, який буде діяти в Україні, тому він готовий був зберегти там радянську владу аби тільки самому „мати владу над тим, що Україна продукує, і це контролювати і забирати”.  У ці дні газета повідомляє, за інформацією з військових кіл Німеччини, що війна з Радянським Союзом неминуча, а за інформацією від німецьких же дипломатів –  що війни ще можна уникнути, якщо Сталін віддасть Гітлерові Україну. З словами ж югославських дипломатів, які були вислані незадовго до того з Москви, Сталін знав, що „німці влітку нападуть і сподівався, що напад відбудеться у серпні, коли Червона Армія нібито буде готова до війни”.

По всьому відчувалося, що Радянська владна верхівка була розгублена. А надзвичайний тиск німців і їхні домагання України озивалися горем для мешканців Західноукраїнських земель, з яких на початку червня почалося масове виселення людей до Сибіру. Що цікаво, перед тим Радянський уряд уклав угоду з Німеччиною про обмін робітниками. Відчувалося, що Радянський Уряд з усіх сил намагався уникнути війни, з’явилися навіть чутки про готовність Сталіна таки поступитися Україною, але йому рішуче заперечили військові на чолі з Тимошенком, бо ж „їм непогано жирувалося в Україні”. Втім, рідянська преса рішуче заперечувала ці чутки, називаючи їх „дитячими нісенітницями”.
Кульмінацією дипломатичного тиску, за інформацією „Свободи” від 21 червня, стали чутки про вимогу Гітлера автономії для України, „яка мала б стати під німецьким протекторатом, а далі демобілізації совєтської армії, німецької контролі над балтійськими пристанями та вжиття совєтської промисловості для німецького вжитку. Якщо Совєти тих домагань не приймуть, то Німеччина зачне наступ вздовж цілої совєтсько-німецької границі”…

Про те, що війна з Радянським Союзом почалася, „Свобода” повідомила 24 червня. Але не перші зведення з поля битви заслуговують на увагу, а публікація з назвою „Коли б сказати слово про Україну”: „Український народ не є проти ніякого плану, що дає людям змогу легше і свобідніше жити. Він не піде в розріз з ніякою слушною справою, коли іде про розрахунки України з її сусідами. Він тільки є за те, щоби держатись тих певних принципів, що виходять з тих ідеалів, які проголошуються. А ті принципи вимагають, щоб ті, хто визнають великі ідеали, теж виразно визнали, що по тій війні між визволеними народами буде визволений теж і український нарід, а між відродженими державами буде теж – і українська держава. (виділено в оригіналі) Самі світові потуги повинні цю справи вивести на чисту воду, а тоді, цілком певно, не буде місця на ті „спекуляції”, які творяться коштом українського народу і українського імені за кожним разом, коли в Європі підходить до якогось нового міжнародного зудару”. А щодо німців автори „Свободи” і, виходить, українство Америки ілюзій не мали, про що часопис написав за 10 днів до початку війни: „Не забуваймо ніколи, що не про справедливість чи самостійність українців німцям ходить, тільки про економічні, стратегічні, інші користі, які вони можуть для себе з нею здобути. Діставши економічні добра України в свої руки, німцям не буде ходити про те, щоб відродилася українська культура, національні почування і сила. Безсилля України буде їм на руку, бо тоді і можна буде визискувати матеріальні добра краю”.

Не знаю, як хто, але я, прочитавши ці рядки, схильна погодитися, що війна для України була справді Вітчизняною.  От тільки союзників у неї в тій війні, виходить, не було...

Для тих, хто зацікавиться – архів газети „Свобода” можете знайти за адресою: http://www.svoboda-news.com/arxiv.htm