|
17-01-2011 16:39 імена Знову вшановуємо Симоненка. Якого Симоненка вшановуємо
 Почесна нагорода, яка має назву Обласна літературно-публіцистична премія ім. Василя Симоненка, знайшла свого 24 лауреата. За словами голови конкурсної комісії із присудження премії, доктора філології, завідувача кафедрою української літератури та компаративістики Черкаського Національного університету імені Богдана Хмельницького Володимира Поліщука, з 13 претендентів, які представляли Черкащину й Київщину, Івано-Франківщину і Буковину найдостойнішим цього року виявився Василь Місевич, поет, представник Буковинського краю – мешканець села Шипенці, Кіцманського району Чернівецької області. Він представив на розгляд журі поетичну збірку „Росою тиша миє очі”.
Традиційно, нагородження відбулося під час літературно-мистецького свята, приуроченого до чергової – 76-ї річниці із дня народження Василя Симоненка. Після дещо нервової ситуації, яка виникла під час його підготовки, коли організаторам було запропоновано проводити урочистості у затишній, але неспівмірно малій в порівнянні з популярністю заходу глядацькій залі Будинку вчителя, свято таки отримало достойну аудиторію обласного академічного музично-драматичного театру імені Т.Г.Шевченка. Відповідно й представники влади – заступник голови Черкаської облдержадміністрації Юрій Тимошенко та заступник голови Черкаської облради Василь Касян, а також інші поважні промовці – голова Черкаської організації Національної спілки письменників України, депутат Черкаської облради Валентина Коваленко, секретар Національної спілки письменників України Петро Масенко, гості з Лубенського району Полтавської області – батьківщини Василя Симоненка – отримали гідну трибуну. Зі сцени того вечора прозвучали досить цікаві пропозиції як щодо наступних кроків щодо увічнення пам’яті Василя Симоненка, так і щодо пожвавлення літературно-мистецького процесу на Черкащині. Зокрема, про надання імені поета більшій, ніж це є зараз, вулиці обласного центру (Василь Касян), можливо, навіть перейменування вулиці Леніна на Симоненка (Володимир Поліщук), відкриття у Черкасах спеціалізованої крамниці української літератури і створення спеціалізованого комунального видавництва (Валентина Коваленко). Що ж, може у книгаренки української книги „Криниця”, яка квартирує у музеї „Кобзаря” Т.Г.Шевченка, з’явиться конкурентка-партнер а чи й окреме приміщення?
Звісно, традиційно прозвучала поезія Василя Симоненка – в усному і співаному варіантах від відомих  виконавців і зовсім молодих, зокрема, читців з літературно-поетичного театру ЧНУ ім. Б.Хмельницького під керівництвом народної артистки України Тамари Власенко.
***
Можна було б під цими рядками традиційно підвести риску, аби ж із зали з парадними портретами і ліричними піснями не треба було б повертатися до новинарних стрічок, які кричать нам, що шанований і увічнюваний поет Симоненко нині може бути не менш крамольним, ніж був на початку 60-х, коли згасало його життя. Не менш небезпечним, ніж у задушливих 70-х, коли жодне видавництво не мало права надрукувати ані строфи його поезії, ані рядочка про нього самого.
Ось тільки два приклади. Щоденниковий запис поета восени 1962-го року :
„Діти часом несвідомо говорять видатні речі. Пригадую: рік тому ми з Олесем гуляли біля Казбетського ринку. Уздрівши пам'ятник деспота, він запитав мене:
- Тату, хто це?
- Сталін.
Одну мить він дивився на нього і ніби між іншим запитує:
- А чого він туди виліз?
Справді, Сталін не зійшов на п'єдестал, не люди поставили його, а він сам виліз - через віроломство, підлість, виліз криваво і зухвало... Тепер він згинув би од люті, коли б дізнався, якою знахідкою для збирачів металолому стали нездарні, лубкові пам'ятники йому".
І дуже суперечливо виглядатимуть рішення про увічнення пам’яті Симоненка, підписувані від імені тих, чиїми руками і ручками підписуються за переслідування сучасних „прибиральників” пам’ятника Сталіну.
А ось поетичні рядки про "стабільність та керованість", можливо і „краще життя вже сьогодні” , а також методи їх впровадження. А може ще щось актуального прочитається у віршах 40-річної давнини?
„Дурило гукає:
...
Візьміть мене, друзі, до
вашого раю! -
І друзі Дурила під руки
беруть,
і друзі Дурила до себе
ведуть.
А хлопцеві думка сидить в
голові:
- Чого, люди добрі, в
вас ноги в крові?
- Та це,- йому
кажуть,-
така у нас звичка:
до щастя дорога веде через
річку -
та річка із крові та трішки
зі сліз,
але ти не бійся.
Не втопишся.
Лізь.
Вона не глибока -
либонь, до колін...
- А кров там чия? - не
гамується він.
- Чия? А відомо чия -
тих людей,
що підло не визнали
наших ідей...
Ми їх, значить, трішечки,
зовсім помалу
кого задавили, кого
зарубали.”
І дуже ніяково за слова шани на адресу автора цих рядків, що звучать із владних поверхів в той час, коли рідні, близькі і адвокати розшукують затримуваних учасників протестних акцій, а вище міліцейське начальство пророкує кровопролиття та видає накази, подібні тим, про які йдеться ось тут .
Згадується не тільки Пушкінське про "казкові натяки", бо ж цитата із Симоненкового твору, що називається "Казка про Дурила", а й знамените Євтушенкові „Поет в Росії – більше, ніж поет”, яке, втім, географічно обмежене вельми умовно. То ж, чи ТОМУ Симоненку призначене теперішнє владне славослів’я?
Фото із сайту Черкаської обласної ради:
Заступник голови обласної ради Василь Касян та заступник голови Черкаської ОДА Юрій Тимошенко, цьогорічний лауреат премії „Берег надії” імені Василя Симоненка Василь Місевич;
Виступають учасники літературно-поетичного театру ЧНУ ім. Богдана Хмельницького, керівник – народна артистка України Тамара Власенко.
|
13:17