|
24-03-2010 12:26 прикро! Не нашкодь!
Історію знають усі?
Про історію пишуть усі. Бо варто лише назватися краєзнавцем, скомпілювати статтю з декількох опублікованих раніше джерел, і ти – шанована публічна людина. Тобі відкривається доступ до засобів масової інформації. Тебе запрошують на конференції і круглі столи. До тебе дослухаються місцеві можновладці. Ба, навіть більше, іноді тобі пощастить і вломиться шматочок пирога, чи то пак, державного бюджету. Тут уже і книжечку видавати на часі. Що не кажіть, а правду придумали буржуазні соціологи про соціальний ліфт. Вивезе тебе історія якщо не на вищий щабель суспільства, то, принаймні, з болота невідомості. Головне, аби не йти проти течії чи відчувати політичну "доцільність". То ж і користуються ліфтом усі, кому лише не лінь. А от про те, що історія – наука – забувають. Не пам’ятають також, що і “краєзнавство” існує лише у словосполуці з прикметником “наукове”. Певно, заздрять нам учені "Дикого" Заходу, себто країн ЄС, США etc. Бо не спромоглися вони придумати такого могутнього і красивого слова – “краєзнавство” – і вимушені були назвати науку про минуле населених пунктів і певних місцевостей регіональною історією.
Сучасне ліниве людство мало читає книг, зате багато часу проводить у віртуальному світі. Зазирнемо й ми до Вікіпедії, аби хоч трішечки зрозуміти поняття, об яке щоразу спотикалися, коли писали про історію і краєзнавство. Так отож, “наука” – це процес творчої діяльності з отримання нового знання, і результат цієї діяльності у вигляді цілісної системи знань, сформульованих на основі певних принципів. Критеріями науковості є об’єктивність, системність, практична націленість, орієнтація на передбачення, сувора доказовість, обґрунтованість і достовірність результатів [1] . Людина, яка хоче вскочити до соціального ліфту з написом “історія” має беззастережно дотримуватися отих історичних принципів і критеріїв науковості. Незважаючи на фах, життєвий досвід і наукові звання дослідника. Взявся за гуж, не кажи, що не дуж…
“Amicus Plato, sed magis amica veritas”
Наприкінці 2009 року у Черкаському видавництві “Вертикаль” вийшла друком накладом у тисячу примірників монографія депутата Черкаської обласної ради, краєзнавця, жителя м. Кам’янка Олександра Васильовича Вєтрова “Таємниця Холодного Яру. Невідома війна: національний рух опору у 1940 – 1950-х роках” [2] . Означена в заголовку книги тема є, водночас, настільки мало дослідженою, наскільки й заполітизованою. Значна частина джерельної бази з даної проблематики до сьогодні залишається засекреченою і перебуває на зберіганні у спецфондах спецслужб. Тому вже сміливість автора, який наважився “лупати сю скалу”, заслуговувала на повагу. Але…
Перше враження від перегляду книги – обурення. Автор безцеремонно передрукував під своїм прізвищем окремі фрагменти декілька моїх опублікованих статей – дослівно, зі збереженням стилістики та ще й з посиланнями на фонди закритих архівів [3] . Подальші студії спровокували десятки телефонних дзвінків і листування електронною поштою з багатьма причетними до цього видання людьми. Виявилося, що жертвою плагіату стали й інші дослідники, у тому числі автор першої ґрунтовної праці про діяльність ОУН-УПА на Черкащині Богдан Чорномаз [4] .
Як свідчать наведені наприкінці книги посилання, Олександр Вєтров в окремих випадках навіть не зрозумів, що при “запозиченні” посилається на одне й те ж джерело. Так, наприклад, украдені з книги Богдана Чорномаза матеріали щодо діяльності одного з керівників ОУН на Уманщині Олексія Губаря у посиланнях значаться як справа №88 з АСБУ (абревіатура не розшифрована). Скопіювавши мої посилання стосовно тієї ж справи, “дослідник” вже “вказує” повну назву структури, у якій на зберіганні вона знаходиться – архів Управління Служби безпеки України в Черкаській області, а також “зазначає” номер слідчої справи “по звинуваченню Губаря Олексія Прохоровича” [5] . Викликають сумніви щодо роботи Олександра Васильовича в Центральному державному архіві громадських об’єднань України і архіві Управління СБ України у Рівненській області, оскільки зазначені наприкінці книги посилання на їх фонди є неповними [6] . При бажанні наведені припущення досить легко перевірити, адже за діючими правилами користування архівами у кожній справі дослідник ставить відмітку про ознайомлення та вказує аркуші, з яких зроблені виписи. Хоча й сам Вєтров визнає свою провину. В електронному листі – відповіді на мої зауваження від 13 березня 2009 року він зізнається, що в роботі “можливі “ляпи”, недопрацювання, помилки, непорозуміння”, але зроблені вони без злого умислу, а через відсутність навичок у “технологіях написання”.
Отак з нашими “краєзнавцями” – спочатку публікують книгу, а потім навчаються на власних помилках. Але доречно їм нагадати, що незнання законів не звільняє від відповідальності. Згідно зі ст. 50 Закону України вiд 23.12.1993 № 3792-XII “Про авторське право і суміжні права”, “оприлюднення (опублікування), повністю або частково, чужого твору під іменем особи, яка не є автором цього твору” вважається плагіатом і дає підстави для судового захисту. Вільно використовувати твори (без згоди автора) можна лише з обов’язковим зазначенням імені автора і джерела запозичення (ст. 21)[7] .
Книга перенасичена історичними помилками і суперечностями. Автор дуже часто зловживає довірою до споминів як джерельної бази, не враховуючи їх характерної риси – суб’єктивізму. Так, наприклад, визнаючи достовірною інформацію про порівняно заможне життя українського селянства за часів німецької окупації у 1942 – 1943 роках, наведені у спогадах Федора Пігідо-Правобережного, автор мимоволі уводить читачів в оману [8] . Адже архівні документи свідчать, що у той час сільськогосподарське виробництво було зорієнтоване винятково на забезпечення продовольством німецької армії. Селянам залишався лише необхідний мінімум продовольства, щоб ті не померли з голоду. Від початку політика окупантів була спрямована на “відбудову господарства”, а за для цього “в громадських дворах треба запровадити найсуворішу дисципліну. На працю повинні виходити всі... Поруч з цим кожен член громадського двору мусить всебічно розвивати своє особисте господарство...” [9] . Здавалося б, вироблена у приватному секторі продукція мала залишатися селянину. Але насправді нова влада організувала систематичне її викачування. 19 серпня 1942 року на підставі розпорядження Райхскомісара України було видано наказ №212 керівника сільського господарства Чигиринської райуправи Клєбера стосовно молокоздачі, згідно з яким “все наявне молоко від удою корів повинно повністю здаватись на молокозавод через зливні пункти”, що працювали без вихідних. У разі невиконання рознарядки селянином його корова підлягала конфіскації [10] . 8 липня 1942 року на основі розпорядження Олександрівського повітового керівника сільського господарства Зіга сільськогосподарське бюро Чигиринської райуправи видало постанову, згідно з якою “все наявне робоче тягло, що знаходиться в особистому користуванні громадян”, оголошувалося “в стані мобілізації на виконання державних і сільськогосподарських робіт”. Мобілізація “тягла” зобов’язувала його господарів шість днів на тиждень працювати на вказаних роботах, та передбачала в разі невиконання цієї постанови вилучення “коня вмісті із возом та упряжжю” до громадського двору [11] . З наближенням частин Червоної армії окупаційна влада на Україні вживає усіх заходів щодо вивезення якнайбільших обсягів матеріальних ресурсів до Німеччини. Восени 1943 року німецьке командування звернулося до селян зі зверненням, в якому закликало “вчасно і без втрат” зібрати урожай. При цьому “кожному громадському господарству, хліборобській спілці визначив крайсляндвірт (окружний с.г. керівник) відповідну поставку збіжжя, бобових, олійних, які найпізніше до 15.XI.43 треба здати на збіжевих або допоміжно-збіжевих, чи насінних або насінно-збіжевих пунктах”[12] .
В цілому, неточностей у книзі стільки, що для їх спростування можна було б написати ще одну книгу. Автор стверджує, що перше видання роману Горліс-Горського “Холодний Яр” було опубліковане у Львові у 1935 – 1937 роках[13] , хоча насправді журнальний варіант твору побачив світ упродовж жовтня 1932 – листопаду 1934 року на сторінках львівського альманаху “Червона калина” [14] . Помиляється Олександр Васильович, коли називає перші похідні групи ОУН в районі Холодного Яру винятково бандерівськими[15] , оскільки у Чигирині та його околицях діяли якраз мельниківці. Так, найбільш активним “в залученні прихильників до націоналістичної ідеї” був Роман Кузич (родом з-під Яворова Львівської області). У приватних розмовах він наголошував, що є членом Організації Українських Націоналістів, провідником якої Андрій Мельник” [16] . Називає автор створення 1 вересня 1942 року на базі Межиріцької середньої школи (Голованівський район Кіровоградської області) агрошколи “унікальним явищем на той час для всієї України” [17] . Але, як відомо, німці цілеспрямовано намагалися організувати на окупованих територіях підготовку професіоналів – виробничників середньої ланки. Лише у Дніпропетровську за німецької окупації працювали гірничий та сільськогосподарський інститути [18] .
Заплутавшись у джерелах і поняттях, Олександр Вєтров упродовж п’яти розділів книги розповідає про створення і діяльність в районі Холодного Яру у 1943 році “збройних сил УПА – Схід” [19] . Насправді поняття “збройні сили” означає військову озброєну організацію держави [20] . Очевидно, він мав на увазі створення “збройних підрозділів” військової округи “Холодний Яр” УПА – Південь. Інтуїтивно відчуваючи наявність помилки і раз-по-раз озираючись то на південь, то на схід, автор усе-таки знаходить “вихід” з глухого кута. За для цього створює ще один розділ книги під заголовком “Формування загонів УПА – Південь”. Одним з висновків до нього стала логічно суперечлива думка, що “групи УПА “Схід” в повному обсязі (…) фактично не було створено” [21] .
Дослідження радянського партизанського руху автор здійснює винятково на основі “аналітичних звітів ОУН”. Невідомо з яких причин Олександр Васильович зігнорував чималий пласт раніше опублікованих джерел, зокрема, збірник документів і матеріалів “Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945” (Дніпропетровськ, 1965 р.). Лише на підставі аналізу матеріалів цього збірника можна зробити ряд цілком неочікуваних узагальнень і висновків за темою, означеною Вєтровим як “наслідки для місцевого українського населення” діяльності партизан.
По-перше, нехарактерний для Холодного Яру партизанський рух став масовим лише після Сталінградської битви. Цьому сприяли рейд територією регіону у лютому 1943 року кавалерійського партизанського з’єднання під командуванням М.І. Наумова [22] та висадка влітку 1943 року у німецькі тили ряду диверсійно-підривних груп. У червні – серпні на базі десантованих формувань на території Чигиринського, Кам’янського, Олександрівського, Златопільського та інших районів Кіровоградської області утворилося п’ять партизанських загонів – “За Родину”, “За Победу”, ім. Дзержинського, “Москва” та загону під командуванням П.А. Дубового [23] . Новостворені загони відразу переходять до активних бойових дій проти ворога. Упродовж липня – вересня партизанами загонів “Москва”, “За Родину”, ім. Дзержинського, під командуванням П.Дубового пущено під укіс 21 ворожий ешелон з військовою технікою, живою силою, амуніцією та спорядженням. 18 липня загін “Москва” підірвав Чигиринську нафтобазу. 1 серпня партизани загону під командуванням П.Дубового напали на гарнізон в с. Медведівка. 16 серпня партизани загону ім. Дзержинського здійснили напад на гарнізон в с. Янич [24] . Загін “За Победу” здійснив напади на зсипні зернопункти в населених пунктах Ружечеве, Олександрівка, Вдовичин Хутір, Головківка [25] .
По-друге, активізація діяльності партизанських загонів спровокувала німецьке командування до проведення спеціальних військових операцій. У серпні 1943 року була проведена облава в лісі Чута, в якій брало участь понад 1500 німецьких солдат і офіцерів, а також місцева поліція. Операція проходила за підтримки чотирьох танків і двох бронемашин, підрозділів легкої артилерії та мінометників. Всього упродовж червня – грудня 1943 року німецькими військовими у лісі Чута проведено шість подібних операцій . [26]
По-третє, активізація діяльності партизанських формувань створила загрозу для мирного населення. Уже 18 червня 1943 року карателі оточили й спалили хутір Буда, який, за словами німецького командування, був партизанською базою. Під час каральної експедиції фашистами було знищено 82 його мешканці [27]. 19 жовтня того ж року за участь у партизанському русі і “допомогу бандитам” фашисти спалили населені пункти Чигиринського району – хутори Вдовичин, Ленінський і Дяки [28]. “Згоріли 276 житлових будинків з надвірними спорудами, домашніми тваринами і особистими речами громадян. Спалені також школа, клуб і дитячі ясла. Німецькими карателями вбито, спалено, задушено газами 1070 жінок, стариків і дітей із загального числа мешканців 1200 осіб” [29] .
По-четверте, за відсутності безпосередніх документів на основі аналізу тактики диверсійно-підривних груп і спогадів жителів Чигиринщини можна припускати про наявність якоїсь таємної вказівки щодо необхідності знищення ворога в околицях населених пунктів: це створювало загрозу для місцевого населення та змушувало його до переходу в партизанські загони. Згадував партизан загону “Москва” Панас Ліщина: “Того вечора в селі було тривожно – перед заходом сонця партизани знищили серед села фашиста. Чужинці оцінили це як виклик. Гаятись не можна було ні хвилини... І не чекаючи, коли село охопить смертельний зашморг, кинулись в береги. В туманному ранку бачили, як карателі повели сестру з дітьми, яка не встигла вибратися з села. Тоді остаточно вирішили перебратися в загін. Я, дружина, дочка” [30] .
По-п’яте, із середини жовтня 1943 року каральні операції і насичення регіону регулярними військовими частинами Вермахту у зв’язку з наближенням лінії фронту привели до послаблення партизанської активності. Якщо у вересні партизанськими загонами було знищено 9 залізничних ешелонів противника, то упродовж жовтня – грудня – лише 4, при цьому три з них – до проведення каральної експедиції на Вдовичиному хуторі [31]. Восени також намітилася тенденція до зменшення чисельності бійців у партизанських загонах. Зокрема, якщо з липня по жовтень 1943 року кількість партизан в загоні П.Дубового зросла з 13 до 415 осіб, то в листопаді зменшилася до 340, а в грудні складала лише 104 особи [32].
У передмові до книги Олександра Вєтрова кандидат історичних наук Сергій Шамара скромно вказує на “деякі хиби дослідницького стилю опрацювання й інтерпретації джерел”, “технічні недоліки”, “вихід за вказані хронологічні рамки” [33] . До цього слід додати, що, по суті, автор визначив тему, але не зміг чітко сформулювати предмет і об’єкт дослідження, не здійснив операціоналізацію понять “національний рух опору”, “Холодний Яр”. Як наслідок, йому не вдалося розмежувати основну і фонову інформації: третину книги склала історія діяльності ОУН – УПА на Галичині і Волині, Дніпропетровщині і Уманщині, Полтавщині та Вінниччині. У книзі значна кількість мовностилістичних помилок, суперечливих логічних конструкцій. Іноді здається, що автор компілював різні тексти, навіть не вдаючись до побудови узгоджувальних речень або яких-небудь висновків.
В одному з електронних листів Олександр Вєтров звертається з проханням “не бити” за книгу, не давати підстав ідеологічним опонентам для критики. Саме Ваш непрофесіоналізм, Олександре Васильовичу, у висвітленні такої важливої проблеми як національний рух опору може стати “козирем” в колоді політиків, для яких ОУН-УПА – більмо в оці. “Платон мені друг, але істина дорожча”.
На городі бузина, а в Києві дядько
Відомо, що книга пишеться не лише автором. Над нею працюють рецензенти і редактори, художники і коректори. Важливою складовою у виданні книги є фінансування. До появи у світ книги Олександра Вєтрова була причетна ціла когорта не лише окремих вчених мужів зі званнями і відповідними регаліями, а й наукових та державних установ. Отож поговоримо про хрещених батьків монографії.
Технічна сторінка видання розповідає, що рецензентами дослідження були доктор історичних наук В.В. Масненко, кандидати історичних наук С.О. Шамара та С.І. Горошко. Книгу рекомендовано до друку науково-методичною радою Кам’янського державного історико-культурного заповідника (протокол №12 від 8 липня 2009 року) і випущено на замовлення Головного управління з питань внутрішньої політики Черкаської облдержадміністрації.
Як вдалося з’ясувати, вірити друкованому на технічній сторінці варто лише з великими засторогами. За словами Віталія Масненка, рукопису книги він узагалі не бачив. Інший рецензент Сергій Шамара рекомендував книгу до друку лише після усунення зауважень.
Далі мова піде про кошти. До речі, наші з вами, шановні читачі, кошти. Бо ми є платниками податків, і за наш рахунок формується бюджет. До чого це я веду? А справа в тому, що отой напис на технічній сторінці книги “випущено на замовлення” означає, що кошти на її видання були виділені з обласного бюджету. Відповідно до рішення обласної ради від 27 квітня 2007 року № 10-6/V затверджено програму розвитку книговидавничої справи у Черкаській області на 2007 – 2011 роки, основною метою якої є створення сприятливих умов для видання та популяризації української книги. Лише у 2007 – 2008 роках на реалізацію програми з обласного бюджету було виділено понад 700 тис. грн.[34] . Незаперечним є те, що обсяг фінансових ресурсів на підтримку книговидавництва щорічно закладається в обласному бюджеті та затверджується депутатами обласної ради. Проте, механізм їх розподілу залишається відомим лише для утаємничених. Відомо, що існує експертна рада з питань розвитку видавничої справи в Черкаській області. А спробуйте-но знайти її склад у засобах масової інформації?! Принаймні, мені цього зробити не вдалося. Може, Вам пощастить більше. Лише з бесід із представниками черкаських видавництв та авторами, які свого часу претендували на підтримку у виданні книги, вдалося встановити, що експертна рада частково складається з чиновників – представників управлінь облдержадміністрації, а також членів творчих спілок. Наприклад, обласну організацію Національної Спілки письменників в ній представляють Григорій Білоус, Володимир Поліщук і Григорій Діхтяренко. Але намагання уточнити і у Григорія Павловича, і у Володимира Трохимовича якісь деталі про ухвалення рішення щодо виділення коштів на видання книги Олександра Вєтрова не увінчалися успіхом: обох вразила непам’ять. У Головному управлінні з питань внутрішньої політики Черкаської облдержадміністрації вдалося з’ясувати, що усі “процедури з виділення коштів дотримано” і більшість членів експертної ради сказала виданню “Бути!”. А як же наші шановні науковці зі складу експертної ради? Невже вони не бачили вище зазначених огріхів? Чи, можливо, робота Олександра Васильовича виявилася кращою із тих ста книг, що були представлені на суд високоповажної ради? Чи просто шановані люди з її складу були зацікавленими особами? Більше того, уже після того, як відбулася розмова з відповідальними.
Усі оці запитання були б зайвими, якби розподіл коштів був прозорим. Якби громадськість заздалегідь мала можливість ознайомитися зі складом експертної ради і співставити його зі списком авторів виданих за бюджетні кошти книг. Якби влада повідомляла платників податків про хід обговорення проектів видань на засіданнях експертної ради та про результати голосувань. Якби чиновники інформували жителів регіону про проведення тендерів серед поліграфічних підприємств на видання книг за бюджетні кошти. Якби громадяни знали про вартість того чи іншого видання. Якби…
До речі, виділених з бюджету за програмою книговидавництва коштів виявилося замало, і Олександр Васильович як депутат обласної ради скористався власним депутатським фондом. На жаль, встановити загальний обсяг витрачених з обласного бюджету коштів на видання книги встановити не вдалося.
На цьому можна було б поставити крапку, але насамкінець хочу порушити ще одну проблему. Як уже мовилося, Олександр Васильович зловживає розлогим цитування. Наприкінці книги він передруковує матеріали статті кандидата історичних наук Назара Лавріненка “Вовчий Шпиль” з черкаської культурологічної газети “Сім муз” (2009 р., №5) [35] . Усе б нічого, якби Назар Петрович не висунув припущення про знищення у жовтні 1943 року хутора Вдовичин “перевдягнутими бійцями НКВС за співпрацю із “бандерівцями”. Таке наукове відкриття Лавріненко “підпер” доказом – “за версією О.Солодаря”. Були спроби з’ясувати причини виникнення такої історичної нісенітниці, були обіцянки Назара Лавріненка їх публічно спростувати. Обіцянка виявилася цяцянкою. Більше того, нафантазовані і неперевірені матеріали потрапили до книги Олександра Вєтрова.
Змушений нагадати шановним краєзнавцям, що історія – це наука. А науковим доказом є факт, а не чиї-небудь фантазії. Навіть якщо фантазії належать відомій особистості чи політику.
Якось у центрі Черкас зустрівся зі своїм земляком, уродженцем Суботова, випускником ЧНУ ім. Богдана Хмельницького, журналістом, кандидатом історичних наук і педагогом, лауреатом ряду премій та автором “понад 160 друкованих робіт” Валентином Лазуренком. Сама собою зав’язалася розмова на історичну тематику. І тут Валентин Миколайович обмовився, що про УПА не можна писати. “Це ж чому?” – перепитую. Давить на мене авторитетом: “Бо так академік Петро Толочко сказав”. “Гаразд, а ти якої думки про УПА?” – перепитую. “Вони – колабораціоністи”, – однозначно стверджує кандидат історичних наук. “І ти можеш послатися на джерела?” – цікавлюся. Чую у відповідь: “Про це газета “2000” писала”. Логіка і аргументи дипломованого історика і вченого були залізними. Можливо, такий висновок нашептав Валентину Лазуренку класик, вічно живий вождь і учитель усіх народів Володимир Ілліч Ленін? Бо саме біля його пам’ятника ми вели цю дискусію. І, можливо тепер, коли третій зайвий зник з центральної площі міста, Валентин Миколайович може висловити іншу думку чи навести більш достойні аргументи?
Але мова йде не лише про конкретну особу. Складається враження, що частина черкаських фахових істориків – атеїсти… Бо повторюють слідом за ними: “Бога немає, оскільки я його не бачив…”. Більше того, категорично відмовляються бачити! Адже достатньо відкрити ширше очі, зазирнути не до інструкцій обкому партії, газети “Сегодня”, а до архівів, і вони помітять існування фактів і явищ, які категорично ними заперечуються. Але ж ні – уперто дотримуються ідеологічних ліній, диктованих Олесем Бузиною чи “дядьком” з Києва…
P.S. Шановні пасажири соціального ліфту з написом “Історія”! Потурбоване вами минуле неодмінно відгукнеться в сьогоденні. Пам’ятайте, що за святі речі треба братися лише чистими руками. Шарлатанство в історії, як і в медицині, недопустиме. А тому – не нашкодь!
Р.P.S. 19 березня цього року, уже після моїх спроб знайти істину у довгих владних коридорах, на сайті облдержадміністрації з’являється прес-реліз про презентацію нових книг, випущених за бюджетні кошти. У цьому документі іще раз наголошується на “достовірності” викладеного у книзі Олександра Вєтрова матеріалу та вказуються його особливі заслуги у здобуванні матеріалів “з архівних джерел Служби Безпеки України у м. Києві та Черкасах” [36] .
Використані джерела та література:
Наука. // http://uk.wikipedia.org
Вєтров О. Таємниця Холодного Яру. Невідома війна: національний рух опору у 1940 – 1950-х роках. – Черкаси, “Вертикаль”, видавець Кандич С.Г., 2009. – 266 с.
Солодар О. З історії діяльності ОУН-УПА на Чигиринщині. // Дослідницьким полем війни, без ідеологічних окопів. – Черкаси, 2006. – с. 136 – 149.; Солодар О. Комітет визвольного фронту України. // Незборима нація. – 2002, березень. – ч. 3.; Солодар О. “Я прямо в очі дивлюся вам...” // Холодний Яр. – 2003. – №1. – с. 27 – 28, 86 – 91.; Вєтров О. там само. – с. 40, 86 – 88, 90, 132, 159, 170 – 172.
Чорномаз Б.Д. Діяльність національно-патріотичного підпілля на Уманщині у 1941 – 1945-х роках. Умань, 2002. – 401 с.
Вєтров О. там само. – с. 252, 256, 152.
Там само. – с. 261 – 262.
Закон України вiд 23.12.1993 № 3792-XII “Про авторське право і суміжні права” // http://zakon.rada.gov.ua/
Вєтров О. там само. – с. 23.
ДАЧО. – ф. Р.2421. – оп. 1. – спр. 1. – арк. 14 – 14 зв.
ДАЧО. – ф. Р.1351с. – оп. 1. – спр. 1. – арк. 12.
ДАЧО. – ф. Р.1351с. – оп. 1. – спр. 1. – арк. 10.
ДАЧО. – ф. Р.51с. – оп. 1. – спр. 23. – арк. 2.
Вєтров О. там само. – с. 12.
Солодар О. “Холодний Яр”: історія однієї книги. // Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Черкаси, 2005. – с. 9-16.
Вєтров О. там само. – с. 27 – 29;
Архів УСБУ в Черкаській області. – Справа без номера. – Данные по районам на немецких полицейских, пособников периода временной немецкой оккупации. – арк. 181.; Архів автора. Листування. Лист від Хоменка Володимира Григоровича від 21 січня 2004 р. – арк. 53 – 53 зв.
Вєтров О. там само. – с. 62.
Архів УСБУ в Черкаській області. – спр. 88. – т. 1 – арк. 22; т. 2. – арк. 289 зв.
Вєтров О. там само. – с. 98 – 138.
Збройні сили. // http://wapedia.mobi/uk/
Вєтров О. там само. – с. 138 – 147.
Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945. Збірник документів і матеріалів. – Дніпропетровськ, 1965. – с. 13, 284 – 285.
Там само. – с. 144, 182, 278 – 285.
Там само. – с.263 – 269.
Там само. – с. 134.
Там само. – с. 148.
Історія міст і сіл Української РСР. Черкаська область. – К., 1972. – с. 687.
ДАЧО. – ф. Р.1351с. – оп. 1. – спр. 2. – арк. 5.
ДАЧО. – ф. Р.800. – оп. 1. – спр. 6. – арк. 1.
Щербань М. Стало історією. // Зоря комунізму. – 21.06.1975 р. – №73.
Кіровоградщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945. Збірник документів і матеріалів. – Дніпропетровськ, 1965. – с. 269 – 275.
Там само. – с. 144.
Вєтров О. там само. – с. 3.
Державний комітет телебачення та радіомовлення. Черкаська область. // http://comin.kmu.gov.ua/; Підтримка книговидавничої справи // http://www.oblrada.ck.ua/ ; Книговидавнича справа Черкащини живе і розвивається. // http://www.oda.ck.ua/.
Вєтров О. там само. – с. 242 – 244.
Тетяна Калиновська. В облдержадміністрації презентовано нові книги, випущені за кошти обласного бюджету. // http://www.oda.ck.ua/
|
13:17