"Не забудь Легедзине, не забудь!" Або "котовським" час на вихід
„Наступна – Котовського! На вихід – є!”
(невідомий черкаський кондуктор)
Коли приходив ворог – не тільки гвинтівки й кулемети, а й вила і навіть борони йшли у діло... З кожною подією, подібною до тої, що відбулася 7 листопада у Легедзиному Тальнівського району, все менше аргументів залишається у тих, хто цинічно поблажливо називає Незалежність України незаслуженим, незаробленим даром, що у 1991-му несподівано впав українцям на голови. Насправді українці сповна принесли на вівтар своєї Незалежності криваву жертву не тільки мучеництва, а й звитяжної боротьби. 7 листопада у Легедзиному відкривали пам’ятник землякам, звичайним хліборобам , які 10 листопада 1920-го року дали бій кіннотникам Котовського.
На найвищій точці села білішають закарбовані у пісковику стародавні рушники, оточені з чотирьох кутів чорними шипами борон. Це споконвічне хліборобське знаряддя стало зброєю того пам’ятного дня – більше 100 борон з Легедзиного, Вишнополя, Тальянок, Рогів ще кількох сіл перепинили наскок червоної кінноти... Але сили були нерівні і селяни дорого заплатили за опір – у Легедзиному спалено 10 хат, у Тальянках – 20, з цих та околишніх сіл загинули більше 100 чоловік. Усі учасники тих подій 90 років несли на собі і пам’яті про себе тавро „бандитів”. А розповіді про них велися до недавніх часів пошепки.
Відкриття пам’ятника учасникам Легедзинського повстання, яке пам’ятається тут як „Дзюбанка”, вилилося у досить велелюдну подію, у якій взяли участь мешканці Легедзиного і сусідніх сіл, дослідники та краєзнавці Черкащини – Вадим Мицикта Олег Шатайло – директор та науковий співробітник Тальнівського краєзнавчого музею, кобзар, народний майстер з Великого Хутора, що на Драбівщині Михайло Коваль, чимала делегація киян письменник і дослідник Василь Шкляр, автор роману „Чорний ворон” („Залишенець”) про події 20-х років минулого століття у іншому осередку спротиву більшовизму на Черкащині – Холодному Яру та Чигиринщині, Роман Коваль, історик, краєзнавець, голова історичного клубу „Холодний Яр”, народний депутат і голова мистецького об’єднання „Остання барикада” Олесь Доній, історик Олександр Палій, письменник Олександр Власюк (Сашко Лірник), музичні гурти „ТаRUTA” та „Гуляйгород”, кобзар Тарас Силенко...
Мешканець Легедзиного, директор державного заповідника „Трипільська культура”Владислав Чабанюк розповів, як з півтора десятки років тому відкрив для себе цю сторінку історії рідного села і вдячній долі, що встиг разом із своїми однодумцями записати спогади тоді ще живих очевидців цих подій, як нині, доповнені архівними матеріалами постають свідченням справжнього масового опору, потужного підпільного руху, який охоплював звичайне сільське населення по всій Україні: „Ми часто акцентуємо увагу, що були Крути і їхня трагічна поразка і що Незалежність 1991-го сталася „автоматично”. Але це сталося завдяки тому, що покоління борців відмовлялися від впорядкованого життя, вигод і спокою угодовців, а то й від самого життя”. Два прадіди Владислава Чабанюка були на тому, 90-річної давнини полі бою. За словами легедзянина Сергія Афанасьєва у теперішніх нащадків учасників „Дзюбанки” не має підстав для суму, бо ж мають у своїх жилах героїчну кров. А автор пам’ятника Заслужений художник України Микола Теліженко (робота виконана разом із скульптором Юрієм Олійником) назвав пам’ятник у Дегедзиному прикладом, коли самі люди без підказок і без вказівок влади чи політиків визначають своїх героїв і вирішують яким чином їх шанувати. Бо ж пам’ятник зроблений виключно на гроші мешканців сіл та благодійні внески громадських і культурних діячів. На думку письменника Олександра Власюка (Сашка Лірника), це явище буде тільки розростатися. І нинішня влада, яка поводить себе по відношенню до українців як окупаційна не в змозі буде спинити „поїзд, що пішов”, що діти, які дізнаються все нових і нових сторінок історії народу вже не будуть сліпо вірити у міфи, створені „істориками” від власних (і чужинських) політичних інтересів. А дорослі можуть виховувати дітей на наших, вітчизняних героях.
Важко не погодитися із думкою Олеся Донія, народного депутата України і голови мистецького об’єднання „Остання барикада”, що теперішня лінія оборони України і українського народу проходить через культуру: „Боротьба наша – це українська пісня і українська мова”. Зрештою, так було завжди, тому і серед жертв за волю й Незалежність так багато тих, чиєю зброєю було перо чи кобза. І вороги українського народу відзначали це, як , наприклад, у доносі на одного з холодноярських отаманів Василя Квашу: „Начитався Шевченкі і став бандитом”. Цей випадок згадав письменник Василь Шкляр, зазначаючи, що був би щасливий, якби хоч один з нинішніх дітлахів „начитавшись Шевченка” став таким же „бандитом” як згаданий Кваша, легедзинські селяни та інші борці за волю України.
Історик Олександр Палій зазначив, що українцям час вже позбавлятися від історичних комплексів, багато х яких нам просто нав’язані. Одним з них є пасивність і терплячість, піддатливість будь-якому загарбникові: „Повстання, подібні тому, яке нині вшановується, відбувалися чи не в кожному другому селі. Якщо ж взяти історію Росії, то там за весь період було хіба 2 активних народних виступи і то, скільки-небудь помітними вони стали тільки за допомогою запорожців. Український волелюбний дух і войовничість стали непереборними для Речі Посполитої, Кримського Ханства, зрештою і СРСР впав завдяки потужному антирадянському рухові, в якому українці грали надзвичайно вагому роль.” Але справа позбавлення історичних комплексів та умов для їхнього відтворення не така вже й проста, адже пам’ятник учасникам антибільшовицького виступу стоїть, як не дивно, на вулиці Леніна. Олександр Палій відзначив, що абсолютною недоречністю у серці Шевченкового краю, у Звенигородці і досі стоїть пам’ятник Леніну. А науковий співробітник Тальнівського краєзнавчого музею Олег Шатайло повідомив, що і зараз триває нищення пам’ятників героям національно-визвольних змагань. Він розповів про нищення тальнівською міською владою пам’ятника на могилі полковника Івана Мініна і ще ряду пам’яток, пов'язаних із боротьбою за Україну 20-х -30-х років минулого століття.
Зрештою і громади Легадзиного, де відкрився пам’ятник та сіл, мешканці яких брали участь у повстанні 10 листопада 1920 року, ще мають остаточно порозумітися, адже стереотипи, нав’язані десятками років наполегливого „агітпропу” даються взнаки. Можливо, в Легадзиному завдяки активності ініціаторів краєзнавчих досліджень, які об’єдналися у громадську організацію „Легадзинська Толока”, суперечності не такі гострі, як в інших населених пунктах Черкащини, де останнім часом вшановували борців за волю України. Бо ж, як відзначив голова історичного клубу „Холодний Яр” і ініціатор кількох таких подій в нашій та інших областях Роман Коваль, чимало місцевих жителів прийшли на відкриття пам’ятника у Легедзиному, а от у Мельниках на Чигиринщині, де 9 жовтня цього року відкрився пам’ятник письменнику і воїну Юрію Горлісу-Горському, авторові знаменитого роману „Холодний Яр” про події 20-х років, відзначали подію переважно приїжджі, так як і під час відкриття у переддень Свята Незалежності у Матвіївці теж на Чигиринщині пам’ятника землякам, які боролися за Самостійну Україну у 1917-1920-х роках. Так же ж переважно відсторонилися місцеві жителі від вшанування своїх героїчних предків і земляків на Чернігівщині і Херсонщині. Легедзине, за словами Віталя Коваля в цьому сенсі, виглядає скоріше винятком. Але все ж таки дивно, що легедзинську подію фактично проігнорувала влада села – чинний сільський голова, як казали місцеві мешканці, не прийшов, бо „образився, що не обрали знову”, а новообраний віддав перевагу відкриттю сезону полювання. Районну владу представляв голова Тальнівської райради Валентин Янішевський, який відзначив усіх, хто доклав зусиль до створення пам’ятника. А це – мешканці Легедзиного, Вишнополя, Рогів, Тальянок, Умані, Києва, які збірали майже 40 тисяч гривень для виготовлення та встановлення пам’ятника. Одним із меценатів виступив і київський співочий гурт „Гуляйгород” , який разом із своїми колегами з гурту „ТаRUTA” , кобзарем Тарасом Силенком та іншими виконавцями прикрасили подію старовинними та сучасними піснями й баладами, присвяченими борцям за волю України. Образ борони – хліборобського знаряддя, що стало грізною зброєю надихнуло кобзаря Михайла Коваля на поетично-пісенну присвяту Легадзиному: „Борони Легедзине, борони!”:
”Не забудь, Легедзине, не забудь,
Як волю твою потоптали, як дітей твоїх постріляли,
А долю твою ізломили, а душу твою ізранили!
Ой не забудь, не забудь!”
Не те, що забувати – нам ще згадувати й згадувати нашої історії, аби позбуватися історичних комплексів та нав’язаних міфів і, нарешті, відновлювати імунітет до чужого. Як от після відвідин та відкриття подій у Легедзиному якось ріже вухо знайоме від кондуктора в черкаській маршрутці: „Наступна – Котовського! На вихід – є!” . Час би й „котовським”, "леніним" і т.п.вже „на вихід” з наших вулиць.
"А в городі случилася біда" - співає гурт "Гуляйгород". Пісня записана учасниками гурту на "Холодноярщині", у Поселянівці Олександрівського району Кіровоградської області.
На фото: Пам'ятник учасникам "Дзюбанки";
автор - Заслужений художник України Микола Теліженко;
квіти і шана від нащадків.
На найвищій точці села білішають закарбовані у пісковику стародавні рушники, оточені з чотирьох кутів чорними шипами борон. Це споконвічне хліборобське знаряддя стало зброєю того пам’ятного дня – більше 100 борон з Легедзиного, Вишнополя, Тальянок, Рогів ще кількох сіл перепинили наскок червоної кінноти... Але сили були нерівні і селяни дорого заплатили за опір – у Легедзиному спалено 10 хат, у Тальянках – 20, з цих та околишніх сіл загинули більше 100 чоловік. Усі учасники тих подій 90 років несли на собі і пам’яті про себе тавро „бандитів”. А розповіді про них велися до недавніх часів пошепки.
Відкриття пам’ятника учасникам Легедзинського повстання, яке пам’ятається тут як „Дзюбанка”, вилилося у досить велелюдну подію, у якій взяли участь мешканці Легедзиного і сусідніх сіл, дослідники та краєзнавці Черкащини – 
Теліженко (робота виконана разом із скульптором Юрієм Олійником) назвав пам’ятник у Дегедзиному прикладом, коли самі люди без підказок і без вказівок влади чи політиків визначають своїх героїв і вирішують яким чином їх шанувати. Бо ж пам’ятник зроблений виключно на гроші мешканців сіл та благодійні внески громадських і культурних діячів. На думку письменника Олександра Власюка (Сашка Лірника), це явище буде тільки розростатися. І нинішня влада, яка поводить себе по відношенню до українців як окупаційна не в змозі буде спинити „поїзд, що пішов”, що діти, які дізнаються все нових і нових сторінок історії народу вже не будуть сліпо вірити у міфи, створені „істориками” від власних (і чужинських) політичних інтересів. А дорослі можуть виховувати дітей на наших, вітчизняних героях. 
Зрештою і громади Легадзиного, де відкрився пам’ятник та сіл, мешканці яких брали участь у повстанні 10 листопада 1920 року, ще мають остаточно порозумітися, адже стереотипи, нав’язані десятками років наполегливого „агітпропу” даються взнаки. Можливо, в Легадзиному завдяки активності ініціаторів краєзнавчих досліджень, які об’єдналися у громадську організацію „Легадзинська Толока”, суперечності не такі гострі, як в інших населених пунктах Черкащини, де останнім часом вшановували борців за волю України. Бо ж, як відзначив голова історичного клубу „Холодний Яр” і ініціатор кількох таких подій в нашій та інших областях Роман Коваль, чимало місцевих жителів прийшли на відкриття пам’ятника у Легедзиному, а от у Мельниках на Чигиринщині, де 9 жовтня цього року відкрився пам’ятник письменнику і воїну Юрію Горлісу-Горському, авторові знаменитого роману „Холодний Яр” про події 20-х років, відзначали подію переважно приїжджі, так як і під час відкриття у переддень Свята Незалежності у Матвіївці теж на Чигиринщині пам’ятника землякам, які боролися за Самостійну Україну у 1917-1920-х роках. Так же ж переважно відсторонилися місцеві жителі від вшанування своїх героїчних предків і земляків на Чернігівщині і Херсонщині. Легедзине, за словами Віталя Коваля в цьому сенсі, виглядає скоріше винятком. Але все ж таки дивно, що легедзинську подію фактично проігнорувала влада села – чинний сільський голова, як казали місцеві мешканці, не прийшов, бо „образився, що не обрали знову”, а новообраний віддав перевагу відкриттю сезону полювання. Районну владу представляв голова Тальнівської райради Валентин Янішевський, який відзначив усіх, хто доклав зусиль до створення пам’ятника. А це – мешканці Легедзиного, Вишнополя, Рогів, Тальянок, Умані, Києва, які збірали майже 40 тисяч гривень для виготовлення та встановлення пам’ятника. Одним із меценатів виступив і київський співочий гурт „Гуляйгород” , який разом із своїми колегами з гурту „ТаRUTA” , кобзарем Тарасом Силенком та іншими виконавцями прикрасили подію старовинними та сучасними піснями й баладами, присвяченими борцям за волю України. Образ борони – хліборобського знаряддя, що стало грізною зброєю надихнуло кобзаря Михайла Коваля на поетично-пісенну присвяту Легадзиному: „Борони Легедзине, борони!”:
”Не забудь, Легедзине, не забудь, 
13:17