|
30-03-2011 07:03 імена Алім Ситник. Монологи
 Вже втретє Свято Міжнародного Дня Театру відзначається у Черкаському Академічному музично-драматичному театрі ім. Т.Г.Шевченка без його багаторічного режисера, художнього керівника, директора Аліма Івановича Ситника. Скоро минає три роки, коли назавжди опустилася завіса його земного життя. Нещодавно припинила своє існування й газета «Місто», в якій ще у 1999-му, напередодні 60-річчя режисера була розміщена ця публікація. Випадково трапившись на очі вона вразила: чимало чимало зі сказаного і записаного могло би бути сказано й записано буквально вчора. Саме тому читач не побачить портрету Аліма Ситника - якось не личить його образові та сама фатальна рамка...
Складні і примхливі стосунки Їх величностей Часу і Творчості, яка, напевно. Є синонімом Світла, що блискавично пронизує простори, об’єднує різні часи та епохи в єдину низку творення, для якої і час у його людських вимірах не є значим. Та слово Аліму Ситнику:
Це ж той хлопець з „першої сотні”.
Народився я у старовинному селі Чаплі, якраз там.,де Дніпро робить поворот до Чорного моря, наштовхуючись на перші урвисті пороги. Простір був насичений гомоном стрімкої і нескореної води, кришталевими її бризками та вільним козацьким духом. Навіть коли пороги поринули у глибінь штучного водосховища, той не залишив Придніпров’я. Хоч і довелося селу поступитися місцем великій воді. А відступали Чаплі організовано, не куткамит і вулицями, а так , як жили віками – „сотнями”. І селилися на новому місці посотенно. Мої батьки жили на „першій сотні”. Але у т1948-му ми переїхали ближче до батькової роботи, у селище Ігрень.
Початок...
Думаю, що багато хто може сказати, що визначальним у їхній долі був випадок. Це розуміння нерідко приходить  через багато років. Першими на шлях, яким усе життя йду, мене вивели шкільні учителі. Тоді у кожній школі був хор. Унашій таким хором керував вчитель на прізвище Кугай, великий прихильник театру. Я співав у тому хорі, але більше таки цікавився спортом. Та Кугай вислухав у мене якісь там здібності і загорівся поставити „Наталку Полтавку”. „Наталка” у нього давно була на прикметі, мені ж належало грати роль Петра. Зіграли ми п’єсу повністю, без купюр. І хоч як тепер згадую, більше кричав, ніж співав, успіх був шалений. Ми усі учасники вистави одразу стали шкільними знаменитостями.
Креслення викладала у нас вчителька, батько якої був учнем Айвазовського. Вона спостерігала, як легко мені вдаються розгортки, перетини, різноманітні проекції. І одного разу запросила на гурток малювання, який вона вела після уроків. То було дивне навчання – ми копіювали навіть видатних майстрів. До речі, моя копія з картини Шишкіна „Среди долины ровныя” і досі висить у ігренській школі.
Отож коли справа дійшла до вибору професії, варіантів було два: художнє училище, бо вже мав якісь навички, та, казали, й здібності, і театральне. Чому воно мене вабило зі страшенною силою? Я ж зовсім не знав, що таке театр. Хіба що зіграв в одній шкільній виставі. І все ж я опинився у приймальній комісії Дніпропетровського театрального училища. Коли під час творчого конкурсу заспівав, то з виразу обличчя народного артиста С.Ю. Ващука, який саме набирав собі курс, зрозумів, що вже прийнятий. І все ж мені запропонували прочитати підготований вірш. Його я взяв із старого видання „Кобзаря”, який був у батьків. „Розрита могила” – вірш, який довго вилучався зі збірок і видань Шевченкової поезії. І коли я почав читати: „Ой, Богдане, Богданочко...” Я тільки згодом зрозумів, чому приймальна комісія аж прикипіла до спинок крісел. Мені таки дали дочитати до кінця опального вірша, хоч читав я дуже темпераментно.
 Через рік з невеличким мого навчання акторському ремеслу С.Ю. Ващука на місці керівника нашого курсу замінив Броніслав Мешкіс, молодий режисер. Який щойно прийшов до Дніпропетровського театру російської драми. Він перевернув нашу уяву про світ театру, акторську професію. Можливо, саме з його приходом я вперше усвідомив, чим, власне, займаюсь, що окрім відчуттів і почуттів є сувора наука. Перед самим нашим випуском Мешкіс, від’їжджаючи до Одеси, написав коротеньку записочку своєму київському педагогу В.О. Неллі про мене та мого однокурсника Володю Марченка: „ці молоді люди мріють про режисуру. Якщо є змога, поможіть їм”. Не знаю, чи зіграла ця записка якусь роль, але до театрального інституту на курс Влада Неллі, як він сам себе називав, я потрапив. Він був „останнім із могікан”, ходячою театральною енциклопедією, знавцем системи Станіславського та іноді – безжальним тираном. Він чудово знав учесь театральний процес і часто казав: „Я повинен навчити вас усій театральні кухні”, рецепти якої знав і випробував геть усі. До речі, його учнями були наші актори В’ячеслав Супрунов та Іван Клименко. Чітке розуміння того, що треба робити на сцені, їм прищепив Неллі. У ;Київському інституті я зрозумів, що таке режисура. Відчув, що можу не тільки прочитати п’єсу, а разом з акторами повести глядача різноманітними просторовими. Емоційними часто прихованими пластами ситуацій. Я відчув те задоволення творення, яке навіки робить людину причетною до мистецтва. Далі можна скільки завгодно благословляти чи проклинати долю, обраний шлях і всі труднощі, які на ньому є, але відірвати свою душу від раз відкритого джерела творіння вже неможливо.
Місто і театр
На практику після закінчення інституту я потрапив до Кіровограда. Чи варто говорити, що з цього міста розпочинався український театр, тут творили його основоположники – Садовський, Саксаганський. І що Кіровоград є містом театральним, я відчув одразу ж після виходу моєї першої вистави. Якось просто на вулиці, на звичній для великих міст пішохідній „стометрівці”, до мене підійшов чоловік і, привітавшись, сказав: „ Я знаю, ви наш новий режисер. Я бачив вашу виставу. Ви вірно зробили, що зайняли у ній таких акторів як Парамонов, Рябовол. Робіть так і надалі і завжди матимете успіх.”
У Кіровограді була унікальна трупа, яка тільки-но перед моїм приїздом утворилася з решток російського театру, що  переїхав до Маріуполя, і власне українського. То були актори-інтелектуали - вже згадані мною, а ще Тимош, Терентьєв та багто інших. До того ж працювали несамовито, віддано. Бувало, що не витримував машиніст суени, бо ж треба було ще підготуватися до вечірньої вистави. А актор часу не помічали.
І ось замість однієї вистави, передбаченої планом практики, я поставив за рік цілих чотири. А на розподіл до Києва поїхав директор театру і разом із листом-вимогою до комісії привіз мені ордер та ключі від квартири.
Було для мене в цьому прекрасному місті тільки одне „але”. Я ж виріс на Дніпрі. Бувало тітка або мати зранку наказували: „Іди вмийся!”, а я, ледве встигаючи кинути: „Зараз!”, - у 10 метрах від хати пірнав у річку. У степовому ж Кіровограді я задихався.
То ж коли директор нового Черкаського театру С.І. Шевченко, який кілька років придивлявся до мене, наїжджаючи до Кіровограда, запросив до Черкас, вирішальним аргументом був Дніпро. А місто?.. Місто на той час, власне, починалося з вулиці Котовського і закінчувалося Комсомольською, нині – Смілянською.
Я не зовсім хотів бути головним режисером. Не уявляв собі всього тягаря, пов’язаного з цією посадою. Але так, певно, було долею визначено. І, попри трохи сумний, але не позбавлений сенсу театральний жарт: перший рік режисер придивляється до колективу, другий – колектив до режисера, а на третій рік його „з’їдають” – я працюю більше 30 років. А тоді з перших своїх днів потрапив у веремію ще не притертих амбіцій новоутвореної збірної трупи, які, на жаль, згодом коштували посади першому директорові театру С.І. Шевченку.
Першою моєю виставою на Черкаській сцені став м’юзікл „Любов по-американські”. Це був один з двох випадків, коли я повторився – ця вистава вже йшла в Кіровограді. С.І. Шевченко умовив мене, мовляв, „потрібні гроші” – і не помилився: успіх був блискучій. А далі були „Порт-Артур”, „Яблуневий полон”...
Місто, театр та інші
Роки становлення черкаського театру були важкими. Втім, мені, певно, працювалося дещо легше, ніж колегам х інших міст. Знаю це за долею п’єс. Ось, наприклад, „Мирославу” Зарудного забороняють в Запоріжжі, міністерство культури „умиває руки” – „як місцеве керівництво подивиться” – а я вільно ставлю. Цензури не відчував ніколи.
Інша річ, усі ці роки я змагався з Черкаським хором. І зараз також. Його завжди легше сприймав глядач, його завжди любило начальство. Особливо це стало відчутно, коли до Черкас приїхав І.К.Лутак, який свого часу чимало зусиль доклав до створення хору. Очолював його Євген Кухарець, а джерелом натхнення, автором текстів багатьох пісень був Дмитро Луценко – людина, якій І.К.Лутак був зобов’язаний власним життям: під час війни у битві під Корсунем майбутній поет виніс майбутнього першого секретаря обкому партії з поля бою. І, хоч завжди ми з Іваном Кіндратовичем мали добрі стосунки, і він наче б то розумів значення театру, квартири, ставки і т.п. віддавалися хору, який був уже всесвітньо відомим, бо Ольга Павловська вже заспівала неперевершену „Степом...” У нерівних умовах ми були ще й тому, що до хору могли приходити люди просто з даними від природи. Театр могли поповнювати тільки фахівці, яких треба було не тільки знайти, а й переконати прийти саме до цього театру. Ось і зараз мені в цю, загалом непогану, трупу потрібно чоловік п’ять-шість. Я регулярно буваю на дипломних виставах Київського театрального. З двох курсів, як правило, цікавості заслуговують, сім – десять випускників. Але на них претендують (чи вони самі?) Київ, Львів, потім є Одеса з морем. Потім великі міста-мільйонники. Що ж я маю їм запропонувати? Якось переманював я одного непоганого художника, то він після прогулянки містом спитав: „Слухай. А хто ж у вас тут вистави дивиться? Уже о сьомій-восьмій вечора усі віконниці зачинені”.
 І дійсно, за всім своїм укладом Черкаси ще не стали містом. „Заслугою” тому не тільки історія утворення обласного центру, а й ставлення усіх без винятку владоможців до театру. А звідси і фальшивий погляд на мистецтво як на виключно розвагу, легку, необтяжливу ні формою, ні змістом. І це найбільший біль не тільки для театру, а й для всіх митців – повсякденно доводити свою необхідність. І, повірте, в цій ситуації навіть успіх успіхові – різниця. Іноді від успіху плакати хочеться. А невдача? Наведу приклад: привіз якось театр із Улан-Уде „Лоліту” Набокова. І, раптом, під час дії, насиченої прямо кажучи сміливими діалогами та сценами, якась жінка в залі голосно крикнула: „Сором!.. Казна що!.. Хто тільки це дозволив?!” – і, грюкнувши дверима. Вискочила із зали.
Театр: „Бути чи не бути?”
Замість епілогу
Про загибель театру не може бути й мови! Адже тут на очах живої людини творить жива людина. Жодне з мистецтв, народжених людством, не загинуло. Вони трансформувалися, об’єднувалися, набували нових прийомів, образності. Країни Заходу, зокрема, Франція, визнана театральною Меккою, кризу театру подолали у 70-х. Організаційно це проходило болісно. Стало менше державних – більше приватних театрів. Зате яка драматургія виросла – „градус” творчості сягав тим вище, чим напруженіша була криза. Нам все це належить пройти. І, насамперед, повинна народитися нова українська драматургія – основа з основ сучасного театру.
Так, театр міняється. Дійство набуває психологізму, умовностей. Шкода тільки, що в наших економічних умовах умовність часто виглядає як злиденність – Черкаському театру явно не вистачає технічної оснащеності.
Вірю, що і глядач у нас буде. Ми ж не винні, що у нього грошей немає не тільки на театральний квиток, а й на прозд у тролейбусі. Шкода, що не всі у це вірять...
На фото: сцени з вистав, поставлених Алімом Ситником - "Любов під в'язами" (Юджин О'Ніл), "Князь Ярослав" (І.Кочерга), "Поминальна молитва" (Г.Горін), "Вишневий сад" (А.Чехов).
"Наше коло" вдячне за допомогу в ілюструванні матеріалу Варварі Присяжненко, завідувачу літературноїю частиною Черкаського академічного обласного музично-драматичного театру ім. Т.Г.Шевченка.
|
13:17