Повідомте про події та творчих людей у Вашому місті, селі, районі! Ласкаво просимо до КОЛА!
Поділитись
15-09-2009 23:05    майже історичне
Країна "У" та Оскомщина "М": наші корені різні

Без сумніву, читання творів Василя Кожелянка є тим необхідним щепленням, яке виробляє імунітет проти суспільного та й особистого песимізму. І  дієвий засіб для приведення своєї свідомості до тями, навіть коли навколо все робиться, аби у  якомога більшої кількості братів та сестер наших во Україні “зривалися дахи”. І коли вже несила стане опиратися спокусі вкотре пролити сльози над своєю і суспільною тяжкою долею та підняти прапори чергового “спасителя”, варто розгорнути томик Кожелянка...


Одна з новел роману Василя Кожелянка "КОНОТОП".
Текст люб'язно наданий видавництвом "КАЛЬВАРІЯ", Львів. Видання 2001р.

Газета «Ніч»
Автовізій САМІЙЛЕНКО
КРАЇНА «У» ТА ОСКОМЩИНА «М»:
НАШІ КОРЕНІ РІЗНІ
Есей

Перебування в районі активних бойових дій під час україно-російської війни 1659 року навело мене на деякі роздуми суто історіософського, філософського та націософського характеру. Хочеться поміркувати про походження, розвиток, онтологічне призначення та сакральне значення у матеріальному світі цих двох народів – українців та росіян, яких багато хто вперто хоче поєднати в одному спільному генеалогічному дереві, чи навіть розмістити на одній гілці. Я бачив, як українці вбивали росіян, я бачив, як росіяни вбивали українців, тому це, а також багато-багато інших чинників, дають мені змогу стверджувати: ми різні народи і наші корені – різні.

Почнемо de profundis, чи як там. Десь у V тисячолітті до Різдва Христового на масних чорноземних просторах від моря (Балтійського) до моря (Чорного), від Сяну (річка така) до Дону (теж) існувала велика цивілізація народу, який називався “трипільці”. Ці газдовиті люди першими в нині чинному континуумі почали поліпшувати собі існування за допомогою підручних засобів. Побачили вони, що пшеницю добре їсти у хлібній вже консистенції, і почали займатись хліборобством. Агрономічна наука у тих трипільців сягнула такого рівня, що вони доселекціонувались до твердих сортів пшениці, які і тепер всіваються на тих же просторах від... словом, ясно. Побачили потім трипільці, що туди-сюди ходять собі по степах України бездомні коні, взяли і приручили їх, поставивши на службу чоловікови. А якщо є кінь, то мусить бути й віз, тому трипільці мусіли винайти колесо. Вони потім багато ще чого винайшли, про що свідчать відкопані дуже гарні мальовані черепки.

Отож, чи міг народ, який мав такий гарний керамічний посуд, їсти собі подібних? Ні, звичайно, він їв хліб і сало. А в той же час на просторах довкола верхів’я Оки жили дикі люди-антропофаги, які основним джерелом свого існування мали людоїдство. Про це свідчать археологічні розкопки,  зокрема, дослідження такого відомого археолога, як академік П.Штепа.

То про яке спільне коріння може іти мова?

Але провадимо далі. Для зручности простір між двома морями і згаданими в нашому славені річками назвемо «У», а довкола верхів’їв Оки та Волги назвемо «М». Отже, на «У» одна цивілізація замінює іншу, але започаткований трипільцями-хліборобами генетично-архітипічний ланцюг не обривається. Українська людність могла називатись по-різному: сармати, анти, гунни, слов’яни, русини, але суть її збереглась у печеному хлібі, писанках, вудженому салі, добутому зі свині, витривалих волах, дикому азарті свободи, чорноземному дарі працездатности, в нічим не виправданій агресивності, як і в нічим не виправданій покірності.

На території «М» плодились і розмножувались якісь вайлуваті хутряні звірі, що дуже любили красти мед у диких бджіл.

Людність території «У» від інших нервових народів світу відрізняло і відрізняє одне – вони, як за часів Аріяни, коли ходили в останній кидок на південь і, застромивши в землю древко з хоругвою (жовтий хрест із загнутими кінцями на синьому тлі), мили в теплому океані намащені ще в Конотопі дьогтем чоботи, так і за часів осіннього походу на Москву 1941-го року, знали: якось воно буде. А якщо воно якось буде, то навіщо все це? Навіщо поспішати? Треба дійти до теплих південних морів, — дійдемо, треба на Спаській вежі московського Кремля встановити золотий тризуб, — встановимо! І так далі. Що ще треба?

Коли прийшов час розбити іранського реакційного монарха-фанатика Дарія, який задумав щось лихе і здуру перейшов Дунай, ми розбили Дарія. Поволі, не поспішаючи, заманили в Дике Поле, звідки він ледве втік. Потім нас, умовно кажучи, у-вців, зачепило за живе, що на півдні Европи ще існує якась держава, що нахабно іменує себе Імперією. Ми розбили це римське непорозуміння. Щоправда, через власну миролюбність і любов до екзотики ми залишили у себе під боком інше непорозуміння — Візантію. Хотіли теж знищити, але раптом вона згодилася як полігон для бойового вишколу збройних сил країни «У». Один адмірал Олег лише скільки там «сі-бризів» провів!..

На території «М» у той час продовжували плодитись хутрові звірі, а примітивні антропоїди пожирати собі подібних.

Наш чоловік, великий у-вець, генерал-полковник Гатило ходив у т.зв. Европу встановлювати «новий порядок». Бо у тій Европі чинилось суцільне неподобство – будувалось і ніяк не змогло добудуватись (корупція, знаєте) суспільство розвитого рабовласництва. Торгували людьми, як цигани кіньми. З одного боку — бізнес є бізнес, з іншого — права людини. Словом, у-вці погромили ті порядки і дали їм поштовх до вільного існування.

Після того треба було взятись за північних антропофагів. Тодішня держава у-вців — Києворуський каганат — розрослась, і прийшов час зайнятись колоніальними війнами.

Так уже повелося в усі часи та серед всіх народів, що в колоніяльні війська записувалась, скажімо, не найкраща частина суспільства. В експедиційні корпуси києворуських каганів йшли нечемні і неслухняні хлопці, яким нудно було вдома ходити за волами чи прегарно розмальовувати посуд. Князь-генерал давав йому коня і списа, а решту, казав, здобудеш собі сам, якщо ти сильний і сміливий. У межиріччі Оки та Волги перші колоністи у-вці спостерігали сумну картину: по лісах ходило дуже багато хижого звіра, а впереміш з ним якісь смішні люди, що лопотіли на незрозумілих для легіонерів — угро-фінських та тюркських говірках. Ха! Метрополія — Київ далеко, в руках меч, довкола багатющі людські та природні ресурси, що залишається колонізаторові? Звичайно, нести тягар білої людини! Навертати до цивілізації темних аборигенів, при цьому, з одного боку, радикально зменшуючи їх поголів’я за допомогою меча, з іншого — збільшуючи чисельність довколишньої людности за допомогою, ну як би це сказати... словом, легіонер молодий і здоровий, а дівчата в угро-фінів та західних тюрків не такі вже й дикі... Таким чином, за 3-4 покоління в північній колонії Києворуської імперії з’явилась нова людність, субстратом якої стали місцеві угро-фінські та тюркські племена, а суперстратом — легіонери-колонізатори з «У». Історія свідчить, що кожна колонія, коли входить у силу, неодмінно виступає проти своєї матері-метрополії. Так було згодом з обома Америками, з африканськими князівствами, які, чомусь, називались «республіками», так сталось і з Сибіром та Далеким Сходом, коли вони в ХХІ ст. відділились від Російської федерації.

Аби в метрополії не залишалось сумнівів у намірах новоявленого утворення, «М» завдала військового удару по «У». В 1169 році м-ський хан Андрій напав на Київ, різав людей і так запопадливо грабував християнські церкви та монастирі, що здобув собі іронічне прізвисько «Боголюбський».

У-вці були завжди людьми добрими і щедрими, вони не любили ображати малих, а паче молодих народів, які хотіли часом погратись у війну. По території «У» ходили якісь татаро-монголи з кіньми... ну і що? Монголи приходять і відходять, а «У» — вічна. Правда, ці зайди трохи нашкодили у-вцям, порозоряли їх князів, але ті князі вже були геть зажерлися, так що у-вцям їх і не дуже було шкода. Шкода було трохи втрати північної колонії «М», яка почала чомусь називатись «Алтин Орду», але до часу хай...

А поки що на території «У» робили спроби побудови цивілізованих правових держав. Спочатку у-вці побудували таку собі конституційну монархію, як «Велике Литовське князівство», потім трохи експериментували з республікою під назвою «Річ Посполита».

Як відомо ще з клинописної літератури, душа  у-вця таємнича і незбагненна. У-вець може тисячу років орати землю, різати свиней восени, їсти печений хліб, може так другу тисячу, третю, а потім ні з того, ні з цього хапає меч і починає займатися... державотворенням. Коротше кажучи, у-вці розвалили Річ Посполиту, встановили на території «У» військову диктатуру генерала Б. Хмельницького і проголосили курс на незалежницьке державне існування. Сусіди здригнулись, бо ще пам’ятали, якою агресивною та експансивною буває імперія «У». Але диктатор Богдан Хмельницький був цивілізованим і прогресивним диктатором, ну десь як Августо Піночет, чілійський генерал ХХ ст. Він не створював концентраційних лагерів для дисидентів, не труїв за бенкетом своїх найкращих генералів, не займався ні масовими репресіями, ні геноцидом, не тероризував нацменшини, та що там говорити, він навіть не приступив до побудови тоталітарного суспільства.

А тут якраз до «У» звернулись посланці від колишньої колонії «М», мовляв, хочемо назад у лоно метрополії, Київської матері і проч. То чи міг зверхник усіх у-вців відмовити своїм блудним дітям? Вернулись м-ці злиденними, духом здичавілими, вбраними у шкури, здерті з бідних медолюбивих звірят, малограмотними, гріховними. Минули століття, аж поки у-вці навернули м-ців до цивілізації, вони дали їм знання і високий дух. Але це згодом, а поки що «М» не захотілося бути чемною і високодуховною. Не минуло й добрих шести років після того, як «М» просилась назад до «У», як вони пішли війною на свою милосердну метрополію. За це мусіли бути жорстоко розбитими: корпус генерала Виговського вщент розбив московську армію під Конотопом 1659 року. Після того у-вці вже не були такими жорстокими до своїх блудних дітей: і під час нової україно-російської війни 1709 року вони вже не стали доводити справу до логічного кінця. Навіщо? Мине неквапом якихось 300 років, і все буде зовсім інакше.

Ось у 1941-му році залізні батальйони щойноствореної  армії «У» ввійшли в Москву, встановили жовто-синю фану на Спаській вежі московського Кремля, ну і що? Мине неквапом ще якихось 300 років і у кого повернеться язик артикулювати якісь нікчемні звуки про єдність та спільне походження у-вців та м-ців?

А тепер, шановні читачі, хай мене каменують, але я не втримаюсь від спокуси трохи вдатись до футурології і змоделювати таку собі шкіцову картину майбутнього.

Через 300 років «У» – буде! У-вцям не аж надто важливо, ЯК буде називатись держава на території від Сяну до Дону, і чи буде взагалі якась держава, але вільний у-вець буде. Він буде орати землю (може, волами, а може, якимось фотонно-квантовим трактором), буде годувати свиню і добувати з неї сало, до Великодня буде писати писанки, а на Різдво варити кутю...

Розмовляти у-вець буде у-вською, писати — невідомо як. Може, знову клинописом, може, латинкою, але вірогідніше всього — кулішівкою...

Гасло «Брюсель нам не батько, а Москва – не мати» перестане бути актуальним, бо на той час вже не буде ні НАТО, ні Ташкентського пакту, та й Брюселя не буде, як також і Москви...

Територія «М», проте, буде, на ній будуть жити м-ці, які час від часу будуть згадувати, чиї вони діти і проситися у лоно «У». Від того буде оскома...

У-вці не перестануть читати книжки (хай електронні) і рівно через 287 років міністерство освіти держави, яка буде тоді на території «У», видасть циркуляр, за яким обов’язковою для вивчення у загальноосвітніх школах буде творчість белетриста у манері «мілітарне фентазі» Олеся Палиглини, зокрема його трилогія «Хоругвяне»...

Оцінка «село!» стане ознакою доброго смаку, відчуття стилю і високої естетики. «Сільський» буде означати «модний», «стильний», «сучасний», те – що ми тепер величаємо «европа!», «модерний», «европейський». А у Европі будуть випасатись кози поміж мальовничих руїн...

Рівно через 302 роки на київській кіностудії імені Олександра Довженка буде завершено знімання двосерійного фільму за романом видатного українського письменника ХІХ ст. Миколая Гоголя «Тарас Бульба». В головній ролі зніметься видатний кіноактор, зірка світової величини Гео Бара-Буль...

Найбільш модним, престижним, поширеним та прибутковим заняттям стане фах філософа. При чому ліквідними будуть обидві спеціалізації ─ філософ-ідеаліст та філософ-матеріаліст...

Курс гривні буде трохи коливатись...

Прізвище «Шевченко» стане урядовою нагородою, воно буде присуджуватись громадянам спеціальною постановою за особливі заслуги перед нацією. Ступенів не буде. В моду ввійде прислів’я «То не у-вець, що не мріє стати Шевченком»...

Антропологічно у-вець не зміниться, проте ніде – ні у Києві, ні в Лубнах ви не побачите у-вця-окулярника: всі, хто цього потребує, буде носити дуже якісні контактні лінзи, це дасть змогу міняти колір очей, тому некарооких на території «У» не залишиться.

Також не залишиться там безвусих, бо технологія висівання штучних козацьких вусів, як також чорних «шовковим шнурочком» брів, сягне висот небачених...

У-вці залишаться дуже побожними.

У-вці через 298 років рівно раптово зрозуміють, що влада ─ це великий гріх, а держава ─ зло, тому цуратимуться державної служби, так, як тепер до неї пруться. Ходіння у владу стане тяжкою громадянською повинністю для у-вця. Хитрий у-вець буде всіляко уникати усіх видів цієї «панщини», найстрашнішими з яких будуть т.зв. «кабмін» та т.зв. «вееру».

Не заспокояться релігійні місіонери, далі будуть тривати розмови про Єдину Помісну У-вську Церкву, але церков далі буде не менше чотирьох, щоправда, ніколи ─ більше семи. Тому все більше і більше у-вців оголосять єдність церкви духовним імперіалізмом і приймуть вчення пророка землі «У» Назарія Кравченка, чиє ім’я гриміло в андеграунді кінця ХХІ ─ на початку ХХІІ століття.

Для довідки:
Назарій Савович Кравченко народився десь між 24 грудня 2056-го і 7 січня 2057 років. У двадцятимісячному віці, побачивши каламутну ріку Прут, сказав: «Все тече, але нічого не змінюється». Коли його принесли виписувати метрику, сказав ошелешеним канцеляристам: «Побатькові запишіть мене не Савович, а САВАОТОВИЧ». Завідуюча загсу зомліла і гепнулась на підлогу.

З малих років проповідував. Мав 12 співучасників.

Коли йому виповнилось 33 роки, витесав собі дубового хреста і одної весняної днини з ранку до полудня ніс його на гору Цецино. На нього ніхто не звернув увагу і майже ніхто цього не запам’ятав.

Потім Назарієві Кравченку приснився білий кіт, з яким він довго про щось розмовляв. Мовляв, ну що ти, коте, прикидаєшся, я ж бо знаю, ХТО ти насправді і т.д.

Назарій хотів був поїхати в Палестину і в’їхати в Єрусалим на сірому моторолері, але через чергові бойові дії Ізраїль припинив видавати в’їзні туристичні візи.

Тоді Назарій Кравченко залишив людству 10 заповідей і щез з поля зору широкої громадськости.

Ось ці заповіді:

І.
НЕ БІЙСЯ

ІІ.
ЗНАЙ

ІІІ.
НЕ ПРОСЯТЬ – НЕ РОБИ

IV.
НЕ ПРИВ’ЯЗУЙСЯ

V.
ШАНУЙ ТІЛО СВОЄ, ЯК СЕБЕ САМОГО

VI.
ГРАЄШ – ГРАЙ

VII.
МИНУЛЕ – НІЩО, МАЙБУТНЄ – НІЩО.
Є – ВЖЕ І ТЕПЕР

VIII.
ШАНУЙ ІЄРАРХІЮ

ІХ.
ВСЕ, ЩО НЕ ТИ, – НЕ ТВОЄ

Х.
БУДЬ У СВОБОДІ

Через якийсь час після зникнення Назарія Кравченка з мистецької богеми, де він в останні роки здобував собі хліб насущний, виконуючи за харчі функції «третього» (бо якщо двоє, то це банальна пиятика, а якщо троє – то це вже інтелектуальне спілкування), про нього несподівано заговорили. Надійшла пора духовного оновлення, і тут якраз знадобилося вчення щезлого Назарія. Дванадцять його співучасників було оголошено апостолами і все почалось, як тоді... І все закінчиться, як тоді...

Лише вічний у-вець буде сидіти на призьбі під білою хатою, спустивши босі ноги у траву, покладе шмат сала на печений хліб, вкусить і скаже нахабним курам: «Киш!»

Такий самий текст - у форматі .pdf:



15.09.2009        

Ще статті на тему



НОВИНИ, ПОДІЇ

03 грудня
13:17 У кожного свій шлях до мистецтва, в тому числі до мистецтва вишивки. Одні починають вишивати ще в дитинстві, інші вже в зрілому віці під впливом творів знаних майстрів, або в час випробувань...

12:57 35 років від дня свого народження відзначила Обласна бібліотека для юнацтва імені Василя Симоненка. Ставши з самого свого відкриття одним з найулюбленіших місць спілкування для молоді, бібліотека і через десятиріччя, не зважаючи на суспільні, інформаційні шторми, утримує це лідерство, сміливо дивиться в майбутнє, відкриваючи перед своїми читачами нові горизонти Світу Книги.

12:48 Здається, перерва надто затяглася...

13 вересня
16:02 Хор імені Миколи Лисенка з Утрехту (Голандія) співав для черкащан українські пісні. Це перші гастролі унікального — українського без українців — колективу містами Центральної та Східної України. Ця зворушлива подія зібрала повний зал Черкаської обласної філармонії.

15:34 Свої перші півстоліття Юрій Прокопчук,артист Черкаського академічного обласного музично-драматичного театру імені Т.Г.Шевченка відзначив творчим вечором-бенефісом в колі родини, колег та шанувальників його оригінальної творчості.

15:11 Акція “Родченко-120” відбулася у Черкаському художньому музеї. Присвячена вона 120-річчю від дня народження Олександра Родченка, засновнику жанру політико-соціального та рекламного плаката в перші роки радянської влади, художнику, фотографу, співавтору Володимира Маяковського. До акції, яка проходить в рамках Московського міжнародного бієнале графічного дизайну “Золота бджола” приєдналися провідні картинні галереї Росії та світу.

18 липня
15:35 "Тут мав би співати Державний заслужений академічний Черкаський народний хор", - це перефразування стандартної рекламної формули і матеріал від Лева Хмельковського, редактора українського тижневика "Свобода" із США, читайте як постскриптум до недавньої презентації влади (чи все ж культури?) Черкащини в США.

01 липня
12:08 "Неможливе мистецтво" від Ярослава Гладкого – виставку унікальних дереворитів представляє Черкаський художній музей. Перша у Черкасах виставка майстра, який знайшов у Подніпров'ї коріння свого давнього роду.

11:45 „Символи мого народу” – у Черкаському художньому музеї виставка витинанок Віктора Співака. Його роботи є втіленням нового рівня традиційного уявлення споконвічних традицій давнього українського мистецтва.

24 червня
09:05 «Заслужений академічний Черкаський народний хор виявився чужим на Бруклінському фестивалі, а міг би…» Враження від перебування делегації з Черкащини у США від Лева Хмельковського, провідного редактора найстарішої газети українців закордоння «Свобода».

06 червня
00:50 І знову Кам'янка - центр музичного Всесвіту. У останній день 22-го Міжнародного фестивалю "Музичні прем'єри сезону", який відбувався в Києві у містечку над Тясмином засяяло справжнє мистецьке сузір'я - всесвітньо відомі музиканти з Росії, Італії, Німеччини грали для кам'янчан і слухали юних кам'янських колег.

28 травня
14:28 Черкаський художній музей відзначає 20-річчя від дня створення. Він наймолодший в Україні, але один з найдинамічніших, найцікавіших для відвідувачів.

17 травня
14:00 Гран-прі всеукраїнського хорового фестивалю – у черкаського «Канону»! Кришталеві писанки – відзнаки переможців IX Всеукраїнського фестивалю «Наддніпрянські пасхальні піснеспіви» – привезли до Черкас з творчої поїздки до Дніпропетровська артисти камерного хору «Канон».

13:18 Одинаки й родини! Усі – на «Кайдашеві гостини»! Фольклорне свято, назване на честь героїв Івана Нечуя-Левицького, відбулося у Корсуні-Шевченківському.

13:08 55-річчя від дня заснування відзначила Корсунь-Шевченківська дитяча школа мистецтв

12:53 «У колі муз» разом – актори Черкаського музично-драматичного театру та учні гуманітарно-правового ліцею.

11 травня
13:19 19 травня вперше у Черкасах на "Ніч музеїв" - запрошує Черкаський художній музей. Свято триватиме до опівночі!

13:00 19 травня у Медведівці на Чигиринщині відзначатимуть 244 річницю від початку "Коліївщини" та вшановуватимуть пам'ять свого героїчного земляка козацького ватажка Максима Залізняка

12:41 15 травня о 15.00 у бібліотеці і мені Лесі Українки - презентація двотомного путівника "Польські замки і резиденції в Україні", створеного журналістом та мандрівником Дмитром Антонюком та виданого видавництвом "Грані-Т"

03 травня
11:37 Черкаський симфонічний – перші кроки творчого шляху відбулися. Слухачі благословили новий колектив оплесками й квітами, справа за владним благословінням - офіційними документами.