|
05-02-2010 18:30 невивчені уроки Діти руїни
 242 роки тому на Правобережній Україні відбулося трагічне повстання Коліївщини. Спалах гніву народного. Бунт селянства, у якого замахнулися відібрати не лише шмат хліба, а й віру. Судомні підсвідомі спроби реанімації поступово зникаючої "козацької слави". Свідчення завершення процесу деградації українського суспільства, рушійною силою якого стає нове покоління індивідів, яких умовно можна назвати дітьми руїни або малоросами.
* * *
"Чого дурні? Бо бідні... Чого бідні? Бо дурні..." Зі століття в століття цією сентенцією виправдовуємо своє безголів’я, безгрошів’я, бездержав’я та інші "без". Адже і землею щедрою наділив Бог, і працювати на ній навчив, і талантами до Слова і Пісні нагородив. Але споконвіку – на задвірках Європи. Споконвіку – поневолені, пограбовані, затуркані. Невже за гріхи навіки рабством покарані? Та ні ж бо! Ні! Адже і волю любимо, і шаблю в руках тримати вміємо! І повставали проти завойовників як один! Зупинили золотоординців, захистили сусідів від татарських набігів, Річ Посполиту зруйнували і Російській імперії допомогли впасти... Правда, на її місці постала імперія більшовицька, але ж і їй залили сала за шкуру! Нарешті року Божого 1991 неочікувано з’явилася на світ Україна! Скрутно було, проте, вірилося: поборемо труднощі, наведемо лад у своїй хаті і заживемо на заздрість друзям і ворогам! Мріємо дев’ятнадцятий рік. Будівничі держави – чубляться, а з народу пір’я летить! Набридне Богу, і відверне обличчя своє. Знову поневолять землю, повну молока і меду, вороги наші. І знову знайдемо виправдання: "Чого дурні? Бо бідні... Чого бідні? Бо дурні..." Історія повторюється?
* * *
…Переділена, повна ворожнечі –
Загорілася з жару від власної печі.
Батька син убиває, іде брат на брата…
Олександр Бучинський-Яскольд
“Чигирин, прикордонне місто у тяжкій турецькій облозі року 1677”
…Наслідками тридцятилітньої національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої, розпочатої Богданом Хмельницьким, стало не лише створення політичних інститутів держави – Гетьманщини і усвідомлення політичної окремішності українців, а й поділ України по Дніпру між Москвою і Варшавою, знищення “міста стольного козацького” і довершення Руїни всього Правобережжя під час Чигиринських походів. Зазначені історичні події супроводжувалися формуванням політично дезорієнтованого, позбавленого “умовних рефлексів” національного інстинкту” індивіду (Євген Маланюк). Риси “національно-дефектного, скаліченого психічно, духовно а – в наслідках, часом – і расово” типу людини проявлялися упродовж усієї національно-визвольної війни ХVII століття серед представників усіх українських суспільних страт. Їх запримітили і старанно плекали сусіди, заохочуючи зажерливість,  слабкодухість, зрадливість, лицемірство, підступ, плекаючи в українському суспільстві власних “рабів” і “підніжків”, поборюючи молоду українську державу руками українців-малоросів. “През незгоду всі пропали – самі себе звоювали”, – напише сучасник. По Руїні процеси суспільної деградації стократно посилилися. Урешті-решт, на середину XVIII століття в усіх прошарках суспільства запанував тип людини, яка не бачила перспектив існування Української Держави, для якої пріоритетними стають конформізм і пристосуванство. Страх втратити владу і багатство змушує українську аристократію Лівобережної України – Апостолів, Розумовських, Безбородьків – запобігати перед російськими можновладцями. Українське духовенство щиросердно плекає в народі віру в доброго царя. Колишній носій міліатарного начала – козацтво – розпачливо намагається зберегти рештки колишніх прав і вольностей, пише слізні послання і шле депутації до Петербургу. Навіть колись непогамовна Запорізька Січ, обрісши бурдюгами і зимівниками, стає для російських самодержців лише джерелом гарматного м’яса у війнах з Османською Портою і з острахом доживає останні дні. Закріпачуване селянство остаточно втрачає надію самостійно поліпшити власний суспільний статус.
Повний текст статті у форматі PDF.
|
13:17